Зустріч

На цьому збіговиську мені було страшенно нудно. Я взагалі не люблю всілякі коктейлі та презентації. А от моя дружина їх майже обожнює. На її думку, саме тут налаштовуються ділові стосунки та розширюється кругозір. Можливо. Не маю нічого проти, щоб вона розширювала та налагоджувала. Але без мене.

Сьогодні вона мене все-таки „додавила”, довелось супроводжувати. І от я тиняюсь великою залою, роздивляюсь вітрини з глечиками, ляльками, книжками та вишиванками. Все це має презентувати дарунок митців національній юності до початку нового учбового року. На обличчі стійко тримаю маску натхненної зацікавленості – щоб уникнути нарікань на мій жахливий характер з боку дружини потім, по закінченні.

Спіймав себе на тому, що вже хвилини зо три, як втупився у обкладинку дитячої книжечки. Називається „Веселка та її друзі”. Намальоване смішне дівчисько з „хвостиками” та величезними, мов крила гелікоптерів, бантиками. Зелені очиська на пів-обличчя, яких у природі не існує. Лице обсипане ластовинням, ніби монетками. Оточують її кішечки, собачки, птахи. Очевидно, ті самі друзі. Книжка як книжка. Мої хлопці таких не читають вже років п”ятнадцять. Звідки ж почуття дивного неспокою?

- Подобається? – Жіночий голос за спиною. Голосспогад, павутинка з минулого. Той самий, що тридцять років тому сказав: ”Прощавай”.

Секунди загусли, обплутали тіло. Ціле століття, щоб озирнутись: якою я побачу її? Страшно.

- Олеся...

А очі ті самі, прозора глибінь лісових озер, жовті цяточки навкруги зіниць. Посмішка ледь окреслена на завеликих для її обличчя губах. Дівчата в школі казали інколи спересердя: баньката та губата. Я відчуваю, що знову поглинає мене те озерне тиховоддя і не має ні сили, ні бажання опиратись ... Чи може я й не виринав ніколи?

- Це твоя книжка? – Власний голос долинає звіддаля.

- Уявляєш, почала складати казочки для онуки і виявилось, що вони подобаються й іншим дітям. От і вийшла книжка. А у тебе є онуки?

Дійсно, вже час питати не про дітей, про онуків.

Час...

Ми були звичайними підлітками звичайної школи у невеличкому містечку. Писали твори, вирішували задачки, отримували погані та відмінні оцінки, списували і тікали з уроків. Все – як у всіх. У останньому класі школу раптом охопила епідемія суцільної закоханості. Почалися записочки, побачення, перешіптування, ревнощі. Тепер би сказали – гормони завирували. Не звернули б особливої уваги: справа природня. А тоді учителі хапались за голови, жахались: що з того вийде? А що таке могло вийти? Ми ж-бо були ще діти: почались випускні іспити - і все вчухло. І ми розійшлись – своїми шляхами. Назавжди.

Мене ця загальна хвороба вразила найдужче. Я раптом зрозумів, що мені подобаються дівчата. Усі одразу, а закоханий я був у кількох одночасно. Причому, абсолютно щиро. Мені подобався запах їхнього волосся, їхній сміх, їхня хода. Дівчата ж рухаються інакше, ніж хлопці. Мені подобалось, як вони червоніють від моїх безглуздих і нахабних записочок. Як відвертають обличчя, коли я намагаюсь поцілувати їх десь у кутку роздягальні, за пальтами. І як потім скоряються, підставляють шовковисті щічки. Хлопці від мене не відставали, але визнавали: Славко – неперевершений, будь-яку дівчину зачарує „на рахунок три”. Мене страшенно тішило, коли я ловив зацікавлені дівочі погляди. Коротше, гормони вирували на повний хід.

І лише Олеся залишалась байдужою до цих витівок. Нікому не відомо було, чи належить комусь її серце, чи вона лиш – сторонній спостерігач захоплюючої юнацької гри.

До речі, я теж не звертав на неї уваги до певного часу. Вона сиділа у сусідньому ряду трохи попереду, краєм ока я постійно бачив її профіль, золотавий хвостик хвилястого волосся. Але у поле моїх інтересів вона чомусь не попадала. Списати кілька вправ – залюбки, а зазирнути в очі – навіщо?

І от одного дня я образив Олесю. Вийшло все по-дурному, як воно і буває у шістнадцять років. Я зовсім цього не хотів. На уроці географії ми мали дивитись якийсь навчальний фільм. Як на біду, фільм був із титрами.

- Олесю, ти читатимеш, - сказав учитель. У Олесі був глибокий, гарний голос і вона уміла з найнудніших коментарів зробити захоплюючу розповідь самими лише інтонаціями свого голосу.

- Я... я... не можу, - невпевнено промовила Олеся.

- Чому це? – розсердився вчитель?

- Я не бачу титрів, - ледь чутно відповіла дівчина.

Не знаю, що найшло на мене у ту хвилину, але у тиші класу я раптом розсміявся. Як повний і остаточний дурень. Вона повернулась до мене, обпекла зеленим вогнем:

- Запам”ятай, настане день – і хтось посміється із твоєї біди – промовила спокійно. Ніби зазирнула у моє майбутнє.

Вимкнули світло, хтось інший читав титри. Сусіда по парті і найкращий друг Шурка Великий боляче пхнув мене ліктем у бік:

- Олеся плаче, а ти – козел.

У напівтемряві класу я бачив, як здригаються її плечі, але жодного звуку не долітало до мене.

- Я ж не хотів, промимрив я. Занадто тихо, тільки для себе.

На наступному уроці Олеся дістала з портфеля смішні незграбні окуляри, одягла їх, ніби відгородилась від усіх, сховала за кривим склом заплакані очі.