Туман, що шепоче.

Болота завжди дихали спокоєм. Вдень над ними здіймалися легкі пари, а вночі в повітрі висів густий, солодкий запах вологи. Але сьогодні щось змінилося. Туман, що стелився під ногами, говорив. Не людськими голосами — це були шепоти, тихі й тривожні, мов шелест сухого листя. Вони долинали звідусіль і торкалися шкіри, ніби запрошуючи увійти.

Соломія стояла біля старої Вербової Брами, спираючись на палицю, вирізьблену з осики. Її пальці ковзнули по вигравіруваних символах, і від дотику щось забриніло в її свідомості — далекий відгомін дзвону, такий слабкий, що його майже не було чути.

— Говори, якщо маєш що сказати, — пробурмотіла вона, ніби відповідаючи на цей відгук.

Шепоти стихли. А тоді, зовсім зненацька, з-за її спини пролунав голос:

— Вони чують тебе, дівчино. Але не всі бажають говорити.

Соломія різко обернулася, стискаючи палицю. Перед нею з туману постала худа висока постать — болотяник Ратибор. Його обличчя, завжди бліде, цього разу здавалося ще сірішим, мов мул із дна трясовини. Голова нахилилася набік, очі прищулилися, ніби оцінюючи її.

— Чого тобі? — запитала Соломія, намагаючись утримати його пильний погляд.

Ратибор неспішно ступив уперед, чоботи з шарудінням продавлювали вогку землю. Від нього тхнуло гнилою водою й торішнім листям.

— Це ти маєш сказати, — відповів він, зупинившись за крок від неї. — Щось прийшло сюди, Соломіє. Щось, що збурило всі мої води. Русалки бояться наближатися до трясовин. А я... — він зробив паузу, на його губах майнула ледь помітна посмішка. — Я вже не можу спати.

Соломія глибоко вдихнула. Вона ще ніколи не бачила Ратибора таким тривожним.

— Що ти хочеш, щоб я зробила?

— Ти ж берегиня, — відповів болотяник, нахиляючись ближче. — Знайди того, хто насмілився збурити це місце. Бо якщо ні, туман забере твоє село ще до наступного місяця.

Їй хотілося щось заперечити, але слова застрягли в горлі. Туман навколо болотяника почав ворушитися, клубочитися, утворюючи примарні обличчя. Розкриті роти цих примар шепотіли, але тепер Соломія зрозуміла їх:

— Він прийде…

Ці слова пробрали її до кісток. Шкіра вкрилася мурахами. Вона підняла палицю, почала читати старе замовляння, яке мало стримати будь-яку сутність. Але шепоти лише голоснішали.

Ратибор зник, розчинившись у тумані, який поглинув його разом із його тривожним силуетом. Тільки голос долинув іздалеку:

— Ти почала гру, Соломіє. І тепер доведеться грати до кінця.

Вона залишилася одна. Туман поступово стих, знову ставши мовчазним, як дощове листя. Десь далеко змахнули крилами птахи, звук прорізав застигле повітря, нагадуючи про крихкість тиші.

Соломія зняла зі своєї шиї амулет — круглий диск із різьбленими символами. Її пальці міцно стиснули його, шукаючи в ньому впевненості.

— Що я маю зробити? — прошепотіла вона, але відповідь прийшла швидше, ніж вона очікувала.

Уламок обрядового ножа, знайдений біля Вербової Брами кілька тижнів тому, лежав у її домі. Соломія знала, що цей ніж якимось чином пов'язаний із пробудженням тієї сили, яку зараз відчували і люди, і духи.

— Знову болота… знову старі чари, — пробурмотіла вона. — І, можливо, цього разу більше, ніж просто демон.

Затягнувши хустку щільніше, Соломія рушила назад до села. Їй потрібно було знайти відповіді, підготуватися. І зробити це до того, як туман повернеться.

Того вечора вона не спала. Але й не вона одна: туман уже почав закрадатися до воріт села, тягнучи за собою нову загрозу.