Як Вербичка оберігає країну

Колись вона була зовсім слабенькою, непомітною. Три ніжні зелені листочки тріпотіли, неначе крильця метелика. Та й сама вона була не більша від комашки. Мініатюрна, ще зовсім ніжна, майже прозора і така вразлива. 

Повсякчас тягнулася до сонця, намагаючись хоч трохи зігрітися. Вербичка завжди мріяла вирости, й бути вищою за величезне, сіре, холодне і мокре берегове каміння. Рослинці було тісно, незручно, холодно... Валуни тримали її з усіх боків, тисли і стояли перед очима, не даючи й глянути на річку, яка так манила бистрою течією. Звісно, Вербичка не знала напевне, чи є вона там, чи ні. Але вона чула розповіді пташок і комашок, і свято вірила в те, що коли-небудь зможе її побачити.
Рослинка тріпотіла з кожним поривом вітру, чекала дощу і витягала догори зелені листочки, щоб напитися лагідних сріблястих краплинок зі страшної і чорної, на перший погляд хмари.
А після дощу з'являлася веселка. Це ще раз доводило, що хмара не така й сувора, бо лишала по собі таку красу.
Вербичка росла. Ставала стрункою, розпускала м'які коси. Тепер, коли каміння не давило і не закривало собою світ, вона змогла побачити річку. Рослинка була просто в захваті.
Річка була нестримна, холодна, чиста і бурхлива. Вода билась об береги і, бризкаючи, вітала Вербичку.
Але тепер, коли не можна сховатися за камені, вона почала ще більше боятися вітру. Він виривав її з землі валяв, хилив і хитав у різні боки.
Іноді їй здавалося, що він таки вирве її й віднесе далеко, туди, де немає води. Але вона відчайдушно чіплялася корінням за великий валун, звертаючись до сонця з тихою молитвою. Тепер вона хотіла стати буйнішою і сильнішою за вітер.
Однієї весни рослинка зацвіла. Це були пухкі, сіренькі кульки. Вже не такі маленькі, як раніше, а великі і пухнасті, як у тих дорослих вербичок, про які влітку розповідав соловейко. Вони були схожі на шерсть кошенятка, чи пух пташенятка. Кульки гріли і квітчали її. 

Щовесни вони вкривали її рясніше, коси ставали буйнішими. Вербичка більше не боялася валунів, бо тепер вони — просто дрібні камінці, вітер уже не лякав, а вів із нею розмови, бо ж вона стала неймовірно гарною і вже не дозволяла себе лякати.

Вербичка дозволяла птахам і комахам ховатися в шовкових косах і робити собі гніздечка. Пташки співали, річка хлюпотіла і шуміла, вітер свистів, Верба шелестіла. Отак і розповідали вони одне одному свої історії.
Скоро вона похилилася, щоб завжди бути разом із подружкою річкою, розпустила волосся-листя. Та як побачила своє відображення: яка велична, яка буйна, яка красива, як переливається листячко, як дощові краплі блищать на ньому веселкою, та й пустила паросток. Один, тоді ще, і ще. Всі вони були такі ж вразливі, як вона колись давно. Верба горнула їх до себе, вони купчилися біля мами, згодом буйнішали, квітчалися пухкими кульками, хилили коси до річки, співали разом із вітром і птахами.
А коли дерева ставали такими ж буйними й міцними, утворювали свої тремтливі паросточки. А ті ще, і ще...
Так колись похмурий берег Дністра став справжнім вербовим гаєм. А наша Вербичка стоїть і не може намилуватися собою, своїми дітьми, внуками й правнуками. Верби часто розмовляють, мама розповідає їм про дощик, і про сонце, і про пташок, і про хмарки.
І шумить вербовий гай. І захищає від злих, холодних, руйнівних буревіїв Україну. Але не тільки її, а ще й маленьку теплу країну. Молдову.
Іноді вони не витримавши буревію падають. І з останніх сил пускають паростки, щоб ті могли замість них берегти спокій країн І плаче тоді Верба, шумить журливо і розпускає по воді зелені коси, і повторюють за нею інші вербички. А як у державах мир, і люди вільні та щасливі, то вербички стоять і милуються собою, своїми сестрами. Тоді не може нарадітися найстарша Верба. І співає разом з усім своїм великим родом. Разом і з пташками, і з комашками.
Тому стоїть той гай і ніхто не зможе його зруйнувати, бо Вербички в єдності. Бо Вербички разом і дбають про країну і про свій вербовий рід.