Наступний день цілком належав Ренниному записнику. Ренні ганяла їх по ньому з ранку до ночі, пункт за пунктом, і за кожну неправильну відповідь ставила на полях маленьку акуратну позначку. Ноланових позначок до вечора набралося більше, ніж у всіх інших разом, хоча Віллоу чесно підказувала йому одними губами, а Ренні так само чесно вдавала, що нічого не помічає. Читав по губах Нолан приблизно так само, як і підручники.
А потім настав перший день іспитів.
Зранку, щойно вони вийшли з «Бронзового ключа», згори з вереском вилетів рудий кіт. Нолан упіймав його на льоту, сам не зрозумів як, і отримав за це три глибокі подряпини через усю долоню. Замість подяки кіт видер собі шлях до свободи.
На теорії магії Нолан написав усе, що знав. Це забрало небагато часу.
У коридорі, дивлячись на свою подряпану долоню, він дійшов висновку, що справа в коті. Чорний кіт — до невдач, це знали всі. Про рудих прикмета скромно мовчала, але кіт, який падає на тебе з неба в день іспиту, навряд чи віщує щось добре, хоч якого він кольору.
Тож у перерві Нолан разом із Тео й Ренні став у чергу до бронзової статуї засновника. Віллоу з ними не пішла: сказала, що натщесерце жодне коліно не допоможе, і подалася обідати до таверни.
Нолан провів її поглядом, сповненим надії. З таверни Віллоу ніколи не поверталася з порожніми руками.
Цього разу повернулася. Коли перед ними лишалося двоє, вона з’явилася на алеї без жодного пакунка, зате з дівчиною, якої Нолан раніше не бачив. Серед суконь і рюшів її штани й жилет одразу впадали в око.
— Це Ксандра, — радісно повідомила Віллоу. — Ми разом обідали.
Нолан глянув на її порожні руки й тяжко зітхнув.
Ксандра коротко з ними познайомилася й пішла чекати біля фонтану. Нолан чесно, як усі, потер засновникові коліно. Уже відходячи, він знову згадав кота, повернувся й про всяк випадок потер іще й бороду.
Не допомогло. Ні коліно, ні борода. Із десяти питань з історії Нолан упевнено відповів лише на одне. Аеларіон Тіріель. Ельф. Погрози отруєнням таки працюють.
Математика стояла першою наступного ранку.
Аудиторія виявилася тісною, з вузькими партами, за якими лікті сусідів весь час опинялися на твоїй території. За кафедрою стояла невисока жінка з короткою стрижкою й таким поглядом, що Нолан мимоволі випростався, наче його вже в чомусь звинуватили.
— Математика, — сказала вона так, наче це слово саме по собі було вироком. — Три години. Двадцять задач. Прохідний бал — дванадцять. Якщо хтось планує вгадувати — вихід праворуч.
Нолан подивився праворуч. Двері були зачинені, але виглядали гостинно.
Аркуші злетіли з її столу й розлетілися по рядах. Ноланів приземлився перед ним із сухим ляском, як ляпас.
Перша задача — система рівнянь.
Нолан прочитав її двічі й зрозумів, що знає, з якого боку за неї братися. У голові звучав голос Віллоу, терплячий і трохи втомлений, яким вона вп’яте пояснювала йому одне й те саме: «Спершу вирази одне через інше. І не дивись на неї так, Нолане, вона тебе не з’їсть».
Не з’їла.
Друга — про трикутник. Третя — відстань, швидкість, час: стріла летить, мішень стоїть, скільки секунд у тебе є. «Скільки секунд у тебе є, щоб ухилитися від закляття, — це теж математика», — сказала колись Віллоу, і тоді він засміявся. Тепер не сміявся. Тепер рахував.
Четверта. П’ята. Шоста.
Не все йшло гладко. Він закреслював, гриз перо, двічі ловив себе на тому, що рахує на пальцях під партою. Але задачі піддавалися — одна за одною, неохоче, з боєм. Перо бігало по паперу — те саме, з особливим чорнилом, яке не розпливається на правильних відповідях, — і правильних відповідей ставало дедалі більше. Нолан вирішив, що воно приносить удачу. Тео, щоправда, навряд чи з ним погодився б.
Сьома. Восьма. Дев’ята.
Він озирнувся. Ренні сиділа в першому ряду, рівна, як лінійка, і, здається, ще жодного разу не підвела голови. Позаду шурхотіла пером Віллоу, а через прохід сопів над своїм аркушем Тео.
Десята.
Нолан відкинувся на спинку й видихнув. Десять задач. Десять! Якщо так піде й далі, математика витягне все: теорію, історію, правило трьох потоків і Пакт Залізного Мосту разом узяті. Ренні доведеться визнати, що в родині є двоє людей, які вміють рахувати.
З цією думкою він перегорнув аркуш до одинадцятої задачі.
«Обчисліть значення виразу…»
І далі — три маленькі літери перед числом.
Логарифм.
Він згадав Віллоу. Ренні. Підручник. Знову Віллоу. Від Ренні в пам’яті лишилося тільки «це ж елементарно», а від підручника — колір обкладинки.
І тоді з грудей Нолана вирвався звук — тихий, протяжний і дуже чесний. Екзаменаторка навіть не підвела голови. Мабуть, на математиці такі звуки були нормою.
Гаразд. Гаразд. Він пропустить одинадцяту. Повернеться до неї потім. Може, вона за цей час сама розв’яжеться.
Дванадцята — теж логарифм. Схоже, вони ходили зграями.
За три парти попереду безупинно шелестіло перо. Ксандра писала, не зупиняючись і не підводячи голови. Нолан подивився на неї, на свій аркуш, знову на неї — і вирішив більше туди не дивитися: від цього ставало тільки гірше.
Тринадцята — логарифм, ще й у квадраті, наче комусь здалося, що одного логарифма людині замало.
Чотирнадцята — щось про магічний резонанс, у якому Нолан розпізнав тільки знак рівності.
Десять розв’язаних задач. А треба дванадцять.
Мрія про те, щоб перекрити теорію з історією, тихо вийшла через двері праворуч.
Нолан переглядав аркуш, шукаючи бодай щось, за що можна вчепитися.
Рядки почали двоїтися, а очі щипали: він вдивлявся в задачі пильніше, ніж будь-коли в житті. Нолан дістав із кишені серветку, промокнув їх і повернувся до задач.
Сімнадцята задача була про шестерні: велика на тридцять зубців, мала на дванадцять. Скільки обертів зробить мала, поки велика зробить один?
Нолан мало не засміявся вголос. Такі задачки батько ставив йому за вечерею, ще коли Нолан ледве діставав підборіддям до столу.