Розділ 12(ч2). Про найкраще чорнило та речі, куди не варто пхати носа

У кімнаті дівчат Ренні поставила флакон посеред столу: обережно, на рівну поверхню, етикеткою до себе. Так ставлять доказ перед суддею.

— Я хочу знати, — сказала вона, — за що ми переплатили.

— Я теж, — погодилася Віллоу і сіла навпроти.

Нолана й Тео ніхто не кликав. Але ніхто й не виганяв, тож вони вмостилися на ліжку Віллоу пліч-о-пліч, з виглядом публіки в першому ряду, яка заплатила за квитки й тепер чекає вистави.

— Мені подобається, — сказав Нолан, закидаючи ногу на ногу. — Нам тут якраз бракувало театру.

— Мгм, — сказав Тео.

Віллоу витягла притерту пробку. Скло тихо скрипнуло.

Бабуся вчила її, що ніс травниці — інструмент не гірший за ваги. Спершу нюхаєш. Потім думаєш. Потім, і тільки потім, куштуєш. А краще не куштуєш узагалі, бо половина того, що гарно пахне, вбиває, а друга половина просто гидка на смак.

Віллоу піднесла флакон до обличчя, не надто близько, і помахала долонею, підганяючи запах до себе, як учила бабуся. Заплющила очі й обережно вдихнула.

— Чорнильний горішок, — повільно промовила вона. — Сажа. Гуміарабік, звісно. Щось смолисте... вишня? Ні, слива. — Вона понюхала ще раз і насупилася. — І все. Хороше чорнило. Але звичайне.

Ренні тим часом узялася за справу ґрунтовніше. Вона відірвала рівну смужку промокашки, капнула на неї з кінчика пера і дістала з кишені жакета лупу (у кишенях Ренні завжди знаходилося щось корисне). Потім схилилася над папером так низько, що мало не торкнулася його носом, і довго мовчала.

— Розтікається підозріло рівно, — повідомила врешті вона. — Жодних зубців по краю. Сохне за три удари серця. — Вона повернула промокашку до вікна. — І дає відлив. Ледь-ледь, як крило шпака.

Тео, не мудруючи, просто вмочив у флакон кінчик пальця. Підняв його до світла, покрутив, подивився з одного боку, з другого.

— Чорнило як чорнило, — підсумував він.

І тут Нолан відчув.

Він навіть не дивився на флакон. Сидів, розвалившись, і збирався пожартувати про те, що якщо Тео зараз оближе палець, вони нарешті дізнаються, чи воно смачне. Але коли Тео повернувся з мокрим чорним пальцем і сів поруч, Нолан відчув тонке, ледь чутне дзенькання десь на межі відчуттів. Так буває, коли поруч хтось перебирає в кишені монети. Знайоме, як голос старого друга. Метал, розтертий на найдрібніший пил і розчинений у чорному. Срібло, здається.

— Там метал, — сказав Нолан.

Слова вискочили самі.

Три голови повернулися до нього одночасно.

— Що? — перепитала Віллоу.

— Звідки ти знаєш? — спитала Ренні.

— Ну... — Нолан махнув рукою в бік промокашки з найбільш недбалим виглядом, на який тільки був здатен. — Блищить же. Ти сама сказала: відлив.

Ренні подивилася на промокашку. Відлив справді був — тонкий, ледь помітний. Сама вона розгледіла його, лише коли майже вткнулася в папір. Потім вона подивилася на брата.

Нолан уже шукав, що б іще сказати. Щось дурне, гучне й безпечне, після чого всі засміються й забудуть.

Його врятував Тео.

Тео замислився — над тим, звідки Нолан знає, а може, над чимось зовсім іншим, по Тео ніколи не було видно. А коли Тео замислювався, він чухав носа. Це була давня звичка, і він ніколи не помічав, коли саме це робить.

Не помітив і тепер. Повільно, ґрунтовно, з усією властивою йому сумлінністю почухав носа. Вказівним пальцем. Тим самим.

— Тео, — сказала Віллоу. — У тебе чорнило на носі. Витри.

Тео витер тильним боком долоні.

Пляма лишилася.

Він подивився на долоню. Долоня була чиста. Тео дістав із кишені хустинку й витер ретельніше, з натиском. Хустинка лишилася білосніжною, наче чорнило навідріз відмовлялося мати з нею будь-що спільне.

Тео насупився. Учора за вечерею він уже посадив собі на ніс кляксу, звичайну, з таверняного каламаря. Вранці вона злізла від першого ж мила, як і належить порядній кляксі.

— Мийся, — порадила Ренні.

Тео пішов до кам'яної чаші й повернув мідний важіль. Вода слухняно потеплішала, потім стала гарячою, і над чашею піднялася легенька пара: Реннина улюблена рунна схема працювала бездоганно. Тео намилив обличчя. Потер. Змив. Намилив знову й потер сильніше.

Коли він обернувся, усі троє подалися вперед.

Пляма була на місці. Ну, майже на місці. Вона з'їхала з кінчика носа трохи вбік, ближче до щоки, наче вирішила, що там просторіше і краще видно.

— Воно мандрує, — захоплено прошепотів Нолан.

Тео мовчки подивився на нього. Нолан вирішив, що краще замовкнути.

Ренні взяла флакон, повернула його етикеткою до себе й прочитала вголос, чітко, по складах:

— «Не розтікається. Не вицвітає. Води не боїться». — Вона акуратно поставила флакон назад на середину столу. — Нас не обдурили. Нам продали рівно те, що обіцяли.

Віллоу вже стояла на колінах біля ліжка й тягла з-під нього свій клунок. Першою на підлогу гупнула мідна ступка, так, що Тео, Нолан і, здається, навіть сусіди за стіною здригнулися. За нею посипалися пучки лаванди, м'яти й валеріани, ще пахучі, хоч і трохи пом'яті дорогою. А потім Віллоу дістала головне — бабусині конспекти. Вісім штук, пожовклі аркуші різного розміру, зшиті суровою ниткою, з закладками з сушених стебел.

— Так, — сказала вона, вмощуючись на підлозі. — Тихо всі. Я шукаю.

Перший рецепт знайшовся швидко.

— «Засіб для відчищення мідних казанків від нагару», — прочитала Віллоу. — Відчищає будь-який бруд, навіть застарілий... — Палець ковзнув рядком нижче. — «...працювати в захисних рукавицях».

Тео мимоволі торкнувся носа.

— Ні, — сказав він.

Віллоу перегорнула кілька сторінок.

— «Від стійких плям на полотні». Ось! — Вона пожвавішала. — Вино, ягоди, трава... чорнило! «Залити розчином і замочити на добу».

Тео подивився на неї. Потім на миску для вмивання. Потім знову на неї, вочевидь, уявляючи себе обличчям у мисці до завтрашнього ранку.

— Ні, — сказав він удруге.