Розділ 12(ч1). Про найкраще чорнило та речі, куди не варто пхати носа

До «Бронзового ключа» вони повернулися ближче до обіду, і Ренні, навіть не знявши жакета, розгорнула на столі записник.

— Отже, — сказала вона. — Два дні.

Записник був уже наполовину списаний. План підготовки Ренні склала ще на мосту — на ходу, однією рукою, — і, судячи з рівних рядків, міст під нею не хитнувся жодного разу. Теорія потоків, історія, математика, знову теорія, повторення, сон. Усе розписане по годинах, а між пунктами — перерви на їжу. Не з людяності. Просто, за словами Ренні, голодний Тео — неефективний Тео, а неефективний Тео гальмує всю систему.

Тео прочитав цей пункт через її плече й схвально кивнув. Гальмувати систему він не збирався.

Але першим у плані стояло одне коротке слово: «Приладдя».

— Перевірмо, що у нас є, — сказала Ренні.

Перевірка тривала недовго, бо перевіряти було майже нічого.

Віллоу двічі перерила свій клунок — повз ступку, повз пучки трав, повз обидва светри — і з жахом згадала, що всі її пера лишилися вдома. У склянці на підвіконні. Куди вона поставила їх напередодні від’їзду, щоб уже точно не забути.

Тео дістав зі свого мішка зошит. Зошит провів дорогу в тісному сусідстві з чимось важким і, судячи з усього, жирним, тож тепер половину його сторінок займала одна велика пляма. Тео подивився на неї. Понюхав.

— Пиріжок, — визначив він.

Нолан чесно зізнався, що чорнило в нього було. Колись. Але лишилося в «Кривому ліхтарі» разом із рештою його віри в людство.

Ренні, звісно, мала все: зошит, пера, запасні пера, чорнило й навіть промокашку, складену рівненьким квадратиком. Але «все» Ренні було розраховане рівно на одну Ренні. Вона обвела поглядом трьох людей, які, на її думку, вважали промокашку різновидом серветки, і застебнула свою сумку на обидві пряжки.

— Ідемо в крамницю, — сказала вона.

По обіді Вайтстоун був тихішим, ніж уранці. Крамарі вже накричалися, візки розвезли свій товар, а жінка в смугастому фартуху, схоже, нарешті виграла війну за сливи, бо хлопчиська ніде не було видно. Місто ніби присіло перепочити на годинку — з тим, щоб надвечір загуркотіти знову.

Крамничка знайшлася за три будинки від таверни, затиснута між пекарнею і шевцем так щільно, що, здавалося, трималася тільки на їхній добрій волі. Над дверима погойдувалася вивіска у формі гусячого пера, яке пірнало в мідний каламар(1). «Перо і каламар».

Усередині було тісно, затишно і пахло так, як пахне в місцях, де живуть слова: папером, сургучем, клеєм для палітурок і чимось гострим, хімічним, від чого в Ренні одразу пожвавішав погляд, а в Тео засвербіло в носі. Уздовж стін тягнулися полиці. На одних лежали зошити — у шкірі, у полотні, у звичайному цупкому картоні. На інших стояли пера, зібрані в глиняних глечиках, як букети. Сургуч усіх кольорів, від темно-вишневого до зовсім несерйозного рожевого, лежав у шухлядці рядками, наче цукерки. А вздовж задньої стіни тягнулися ряди пляшечок і флаконів із чорнилом.

Продавець — довгий і вузький, як закладка в книжці, з бакенбардами, які, здавалося, жили окремим від нього життям, — виринув з-за прилавка так, наче чекав саме на них. Можливо, і чекав. Був серпень.

— Вступники! — радісно констатував він. — Прошу, прошу! Зошити праворуч, пера ліворуч, чорнило — під стіною. А тут, — він зробив паузу, гідну театральної завіси, і поклав долоню на скляний ковпак посеред прилавка, — тут у нас новинка сезону.

Під ковпаком, на синій оксамитовій подушечці, лежали стилуси. Тонкі, срібні, з гравіюванням на всю довжину, яке переливалося, коли на нього падало світло. Наконечник кожного ледь помітно мерехтів блакитним, наче в ньому жила крихітна зірка.

Продавець підняв ковпак із такою обережністю, ніби відкривав скриню зі скарбами, дістав один стилус і провів ним по аркушу паперу. Без каламаря. Без жодного руху до чорнильниці. Лінія лягла рівно, темно-синя, з ледь помітним блиском, і висохла раніше, ніж він дописав слово.

— Нескінченне чорнило, — захоплено прошепотів продавець, наче розкривав найбільшу таємницю світу.— Жодних каламарів. Жодних клякс. Жодних зламаних пер посеред іспиту. Хоч тисячу сторінок пишіть, хоч поему, хоч любовного листа — і жодна клякса вас не зганьбить.

Нолан чомусь закашлявся.

Віллоу затамувала подих. Вона вже бачила це: лабораторія, мідний котел, бабусині пропорції, а в руці — стилус, який не капає на конспект у найважливішу мить і не закінчується саме тоді, коли треба записати останній інгредієнт. Їй навіть здалося, що вона чує, як він тихо шурхотить по папері.

Ренні нахилилася над ковпаком так низько, що ледь не вперлася в нього носом.

— Подвійна рунна сітка, — пробурмотіла вона з неприхованою повагою. — І стабілізатор на наконечнику. Акуратно зроблено.

— Пані знається! — зрадів продавець.

— А скільки він… — почала Віллоу.

— Крона і вісім срібних.

Запала тиша. Та особлива тиша, яка буває, коли четверо людей одночасно подумки перераховують свої статки й доходять до однакового сумного висновку.

Віллоу відступила від прилавка на крок, наче стилус під ковпаком міг її вкусити.

Ренні випросталася. Її погляд на мить став відсутнім, як завжди, коли вона щось рахувала.

— За ці гроші, — рівно сказала вона, — можна купити чорнила на три роки, пер на п’ять, і ще лишиться на гусака, щоб нащипати нових.

— Гусака я б узяв, — замислено сказав Тео.

Продавець подивився на нього з легкою тривогою.

— Беремо чорнило, — постановила Ренні.

Зошити вибрали швидко: Тео — найтовщий, Віллоу — у зеленому полотні, Нолан — перший, що трапився під руку, бо «вони всі однакові». Пера взяли ще швидше. А от біля полиці з чорнилом Нолан раптом зупинився з виразом людини, яка прийшла ухвалювати доленосне рішення.

Віллоу вже тягнулася до пузатих пляшечок на нижній полиці. Звичайне чорнило, по вісім мідяків, без етикеток і без претензій.

— Ні, — сказав Нолан. — Тільки найкраще.

— Нолане, чорнило — це чорнило.