Розділ 10. Про правильні двері та гарячу воду як вершину цивілізації

Ранковий Вайтстоун виявився містом, що прокидається все й одразу і дуже голосно. Гуркотіли візки, перегукувалися крамарі, десь дзвеніло залізо об залізо, а на розі жінка в смугастому фартуху лаялася з хлопчиськом, який, судячи з усього, продав їй учора кошик «найсвіжіших» слив. Хлопчисько тримав оборону героїчно, але програвав.

Четвірка стояла посеред цього виру зі своїми пожитками і виглядала рівно тим, ким і була: чотирма провінціалами, які щойно втекли з найгіршої таверни міста і ще не знайшли найкращої.

— План такий, — сказала Ренні. — Ми не заходимо в перший-ліпший заклад. Ми не заходимо в другий-ліпший заклад. Ми обираємо за критеріями.

— У мене один критерій, — сказав Нолан. — Щоб не пахло капустою.

— Два, — додала Віллоу. — Без павуків.

— М-м, — сказав Тео, що, ймовірно, означало «щоб годували», бо в цей момент він проводжав поглядом рознощика з тацею гарячих ковбасок.

Дорогу питали тричі. Перший перехожий махнув рукою кудись у бік площі та побіг далі, бо у Вайтстоуні, схоже, всі завжди кудись бігли. Другою була бабця, що поливала квіти у горщику, підвішеному прямо на ліхтарному стовпі. Вона описала маршрут так детально, що в ньому фігурували «дім, де раніше жив аптекар, але ви його не знаєте», «ріг, де торгує не той м'ясник, а порядний» і «провулок, куди не ходіть». Третім виявився вартовий, який просто показав пальцем:

— «Бронзовий ключ». Дві вулиці прямо. Студенти?

— Майбутні, — гордо відповів Нолан.

— Воно й видно, — сказав вартовий без пояснень, і четвірка так і не вирішила, образа це була чи співчуття.

Дорогою Ренні забракувала два заклади. Перший — за вивіску, що висіла на одному цвяху «Якщо вони не можуть полагодити вивіску, я не хочу знати, як виглядають їхні замки». Другий — за те, що з його дверей вийшов чоловік, озирнувся і побіг. Проти такого аргументу не заперечував навіть Нолан.

«Бронзовий ключ» вони впізнали раніше, ніж прочитали назву. Над масивними дубовими дверима погойдувалася латунна вивіска у формі ключа, начищена до того блиску, який буває тільки тоді, коли власник справді любить свою справу. А з прочинених дверей пахло. Пахло печеним м'ясом, свіжим хлібом і ще чимось теплим, через що Тео зупинився посеред вулиці, як кінь, який почув стайню.

— Це воно, — сказав він. Для Тео це була промова.

Усередині було просторо, світло і людно. За стійкою порядкував кремезний рудобородий чоловік, який однією рукою наливав комусь сидр, другою приймав монети, а поглядом примудрявся одночасно стежити за залою, дверима і хлопчиськом, що тягнув руку до тарілки з пирогами.

— Дві кімнати, — почала Ренні, підійшовши. — На скільки...

— Є дві поруч, нагорі, — чоловік навіть не дав їй закінчити. — По п'ять срібних за кімнату на ніч, вода гаряча зранку і ввечері, сніданок окремо. Вступники?

— Як ви всі це визначаєте? — не витримав Нолан.

Рудобородий — на вивісці під ключем значилося «Ґ. Флінт» — окинув поглядом гору валіз, мішок Тео, з якого стирчав ріжок книги, і темні кола під очима всієї четвірки.

— Серпень, — сказав він просто. — У серпні до мене заселяються або купці, або ви. Купці не бувають такі голодні й такі налякані одночасно. Емілі! Проведи гостей нагору!

Дівчина з рудою косою з'явилася звідкись із-за стійки, ковзнула поглядом по багажу, безпомилково вибрала з усього найважче — клунок Віллоу зі ступкою — і понесла його сходами так легко, ніби там лежала подушка. Нолан, який ніс свої дві валізи з виразом мученика, образився на весь світ одразу.

Кімнати були невеликі, але в них було все, чого не виявилося в «Кривому ліхтарі»: рівна підлога, цілі вікна, ліжка, від яких не хотілося триматися подалі, і — головне — ані сліду капусти. Ренні обійшла свою половину володінь, перевірила замок (двічі), зазирнула під ліжко, провела пальцем по столу і винесла вердикт:

— Прийнятно.

В устах Ренні це було рівнозначно захопленому крику.

А потім Віллоу відкрила для себе вбиральню.

Точніше, кам'яну чашу з мідним важелем, біля якої Емілі сказала лише: «Поверніть — і вода нагріється». Віллоу повернула. Вода нагрілася. Не «потеплішала, якщо вірити», не «зігріється, поки наносиш з колодязя», а просто стала гарячою — одразу, слухняно, з легким паром.

— Ренні, — покликала Віллоу через стіну зміненим голосом. — Іди сюди. Ти маєш це побачити.

Ренні прийшла, глянула — і пропала. Поки Віллоу мріяла про гарячу воду, Ренні присіла навпочіпки перед кам'яною чашею і вивчала рунний ланцюжок по краю з тим виразом, з яким інші люди читають любовні листи.

— Самопідтримна схема, — бурмотіла вона, водячи пальцем над символами, але не торкаючись. — Контур замкнений на тепловий камінь, регулятор на важелі... Дивись, як акуратно врізано стабілізатор. Це робота щонайменше майстра третього ступеня. У провінційній таверні. Я б за таку схему...

— Ренні.

— ...не соромилася й підпис поставити. Цікаво, хто виконавець? Треба спитати у власника...

— Ренні. Вода. Я хочу митися, а не слухати лекцію.

— Так, звісно, — Ренні підвелася, але ще раз озирнулася на чашу з відвертим жалем. — Але якщо ця схема колись зіпсується, я хочу бути присутньою при розбиранні.

Наступні пів години в кімнатах панував звук води і щастя. Віллоу розплела косу, вимила волосся і вперше за дві доби відчула себе людиною, а не вантажем, який перевозять з місця на місце. За стіною, в кімнаті хлопців, було чути, як Нолан виголошує промову — судячи з інтонацій, він дякував рунам підігріву особисто, а також усім Великим предкам, які привели цивілізацію до цього тріумфу.

— Нолане, — глухо донісся голос Тео. — Вилазь. Моя черга.

— Я очищаюся від «Кривого ліхтаря»! Це не миття, це обряд!

— Вилазь.

— Тео, ти не розумієш мистецтва...

Щось грюкнуло, плеснуло, і за хвилину Нолан уже стукав у двері дівчат — мокрий, рожевий, з волоссям, що стирчало в усі боки, але абсолютно щасливий.