Розділ 9. Про екіпажі та таверни, яких краще б не існувало

Перша проблема Вайтстоуна полягала в тому, що він був завеликий. Друга — що Нолан тягнув із собою купу речей.

— Я не можу нести обидві, — заявив він, стоячи посеред бруківки з валізою в кожній руці й нагадуючи терези, що от-от програють суперечку з гравітацією. — Тобто фізично можу. Тео мене на це натренував. Але морально — ні.

— У тебе там пиріжки, — нагадала Віллоу.

— Саме тому морально й ні. Пиріжки треба берегти.

Ренні окинула поглядом площу з тією зібраністю, з якою зазвичай оцінювала несправний механізм.

— Нам потрібен екіпаж, — постановила вона. — З Ноланом та його рухомим складом ми пішки добиратимемося до ранку.

Екіпаж знайшовся за рогом — старий кінний віз із візником, який мав вигляд людини, що бачила в цьому місті все й більше дивуватися нічому не збиралася. Тео мовчки закинув мішок, потім обидві Ноланові валізи, потім ідеальну сіру валізу Ренні (обережніше, ніж усе попереднє разом узяте), і нарешті — клунок Віллоу, з якого підозріло стирчав ріжок мідної ступки.

— Куди? — запитав візник.

Четвірка перезирнулася. Виявилося, що план «прилетіти в Академію» закінчувався рівно на слові «прилетіти».

— Кудись, де можна переночувати, — сказала Ренні. — Недорого. Близько.

— І де годують, — додав Нолан.

— І де чисто, — додала Віллоу.

Візник почухав потилицю з виразом людини, яку попросили принести воду, але обов'язково суху.

— Близько і недорого — це «Кривий ліхтар», — сказав він нарешті. — Чистоти там не обіцяю. Але дешево і поруч із пристанню.

— Беремо, — сказав Нолан, перш ніж хтось устиг заперечити. — Я голодний, а голод робить мене невибагливим.

Це, як з'ясувалося за чверть години, була стратегічна помилка.

«Кривий ліхтар» виправдовував свою назву в усьому, окрім ліхтаря, який був прямим — єдина пряма річ у цьому закладі. Вивіска висіла під кутом. Двері висіли під іншим кутом. Підлога всередині, схоже, йшла під третім, бо щойно Віллоу переступила поріг, її відчутно похитнуло вліво.

Пахло капустою. Старою капустою. Капустою, яка прожила довге, важке життя і не хотіла, щоб про це забували.

За стійкою стояв худий чоловік із обличчям, що нагадувало зім'ятий папірець, і дивився на новоприбулих так, ніби вони прийшли позичити грошей.

— Кімнати є? — запитала Ренні.

— Є одна, — сказав чоловік. — На чотирьох.

— Нам треба дві.

— Є одна.

Запала пауза, з якої стало зрозуміло, що математика «Кривого ліхтаря» працює за власними законами.

— Ми ж на одну ніч, — тихо сказала Віллоу. — Завтра пошукаємо щось пристойне. Витримаємо.

Тео мовчки оглянув залу. У кутку троє чоловіків грали в кості й дивилися на мішок Тео з тим особливим інтересом, який буває не до мішка, а до того, що може бути всередині. Тео так само мовчки пересунув мішок ближче до ноги.

Кімната виявилася до пари самому закладу. Чотири лежанки, одне вікно, що зачинялося тільки навпіл, і свічка, яка горіла так, ніби соромилася власного світла.

— Затишно, — сказав Нолан тоном людини, яку щойно зрадили.

— Тут є павук, — повідомила Віллоу зі стелі.

Тобто павук був на стелі, а повідомлення — від Віллоу, але паніка в голосі робила обидва факти однаково драматичними.

— Він маленький, — сказав Тео.

— Він щось задумав.

Вечеря внизу не покращила ситуацію. Капуста виявилася саме тим, чим пахла. Хліб був такий, що Нолан постукав ним по столу, і стіл відгукнувся першим. Тео з'їв усе — Тео завжди з'їдав усе, — але навіть він на середині миски зробив паузу, яка для Тео була рівнозначна крику жаху.

— Завтра, — сказала Ренні дуже тихо, дуже спокійно, дуже остаточно, — ми звідси з'їжджаємо.

— Згода, — хором відповіли троє.

Вони повернулися до своєї кімнати пригнічені й усе ще голодні. Нолан тим часом мовчки поліз у свою сумку й витягнув пиріжок. Кімнатою відразу розлився запах — теплого тіста, картоплі, дому. Три голови повернулися до нього одночасно.

— Що? — спитав Нолан із набитим ротом. Потім зітхнув і простягнув їм пакунок. — Та беріть уже. Мама напекла як на цілий полк.

Пиріжки виявилися ще теплими й анітрохи не пахли капустою. Тео з'їв чотири. Віллоу збилася з ліку.

— Забираю свої слова назад про твою сумку, — сказала вона.

— Запізно, — відповів Нолан, але вуха в нього порожевіли. — Вона вже образилася.

Ніч видалася неспокійною. Нолан спав, обійнявши сумку з пиріжками, як єдину рідну душу. Тео спав упоперек дверей — не тому, що боявся гравців у кості, а тому, що, за його словами, «так зручніше». Ренні не спала зовсім — сиділа з розплющеними очима й слухала, як хтось двічі обережно смикнув ручку дверей, наткнувся на Тео й передумав. А Віллоу всю ніч стерегла павука, який стеріг її у відповідь, і до ранку між ними встановилося щось на кшталт збройного перемир'я.

На світанку четвірка зібралася швидше, ніж будь-коли в житті.

— Я радий забратися з цієї таверни навіть більше, ніж радів покинути дирижабль, — оголосив Нолан, виходячи на вулицю й жадібно вдихаючи повітря, в якому не було капусти.

— Цілком згодна, — озвалася Ренні.