Розділ 8. Про дирижаблі, висоту та руку, яку не треба відпускати.

Нолан мав проблему.

Проблема була великою — у прямому сенсі. Завдовжки ярдів двадцять п'ять, не рахуючи балона. Масивна гондола з темного дерева, два ряди круглих вікон уздовж бортів, широкий прохід посередині з лавками по обидва боки, і десь у нутрощах — багажний відсік, куди вже з'їхали їхні валізи.

Гондола вміщувала з сотню осіб, і зараз була заповнена, мабуть, наполовину: купці, подорожні, родина з малюком, кілька студентів.

Дирижабль був дивом інженерної думки, витвором артефакторики, гордістю цивілізації. Нолан ненавидів у ньому лише одну дрібну, абсолютно несуттєву деталь.

Він літав.

Угорі.

Високо.

Дуже високо.

Ренні вже влаштувалася десь попереду — за кілька рядів від них, біля вікна, з книжкою на колінах. Вона дістала її ще до того, як трап підняли. Тео сів поруч із нею, витягнув із кишені яблуко і спокійно надкусив — із виглядом людини, для якої подорожі не є подією, а просто проміжком між двома корисними справами.

Віллоу потягнула Нолана за рукав.

— Ходімо сюди, тут вільно! Біля вікна!

Вона вже сідала на лавку і притискалася носом до скла, перш ніж Нолан встиг запропонувати альтернативу. Наприклад, сісти біля проходу. Якомога далі від вікна. В ідеалі — у багажному відсіку, між валізами, із заплющеними очима.

Він сів поруч. Не біля вікна — між Віллоу і проходом. Це давало йому змогу дивитися у протилежний бік і вдавати, що його цікавить дерев'яна обшивка стіни.

Гондола здригнулася. Тихий гул став гучнішим, рунічні лінії на балоні спалахнули блакитним, і пристань повільно поїхала вниз.

Ні. Це вони поїхали вгору.

— О, дивись! — Віллоу відірвалась від скла і повернулась до нього. — Видно наше озеро! А ось пекарня Барлі — зверху схожа на коробку з-під взуття!

— Бачу, — сказав Нолан, дивлячись на стіну.

Дирижабль набирав висоту. Медоувейл зменшувався, ставав іграшковим — Нолан знав це, бо Віллоу коментувала кожен дюйм: «О, видно школу! А ось будинок пані Бріджет! А ось наша вулиця!» Сам Нолан цього не бачив, бо принципово не повертав голови до вікна. Він знайшов на протилежній стіні сучок у дерев'яній обшивці й зосередився на ньому з інтенсивністю студента, що намагається вивчити формулу за хвилину до іспиту.

Гондола увійшла в зону турбулентності. Гойднулася — ледь помітно, на якийсь дурний дюйм — і Нолан ухопився за край лавки з такою силою, що дерево скрипнуло.

Віллоу обернулася до нього, і він перехопив її погляд раніше, ніж вона встигла запитати.

— Віллоу, — сказав Нолан швидко й рішуче. — Я бачу, що тобі тривожно.

Віллоу відкрила рота.

— Мені?..

— Перший політ, висота, усе гойдається, — продовжив Нолан, не даючи їй вставити й слова. — Це нормально — хвилюватися. Давай я триматиму тебе за руку. Буде спокійніше.

Він простягнув долоню. Вона злегка тремтіла.

Віллоу подивилася на його руку. На побілілі кісточки пальців, якими він щойно тримався за лавку. На те, як він дивився кудись їй за плече — у будь-яке місце, крім вікна. На те, як стиснув щелепи, коли гондола знову ледь гойднулась. Вона набрала повітря, ніби збиралася сказати, що висоти не боїться і що літала з бабусею на ярмарок ще у дванадцять років, але...

Не сказала.

— Звісно, — Віллоу поклала свою долоню на його. — Так мені буде спокійніше.

Нолан зімкнув пальці. Міцно, надійно. Рука була теплою і тремтіла — зовсім ледь, на межі відчутного.

— От бачиш, — сказав він. — Нічого страшного. Я тут.

Дирижабль піднявся вище хмар. У вікнах стало біло-сіро, потім — раптово, як вдих — яскраво. Сонце вдарило в гондолу, рунічні лінії засвітилися золотом, і хмари під ними розляглися як друга земля — м'яка, нерівна, ніби хтось розкидав по небу величезні подушки.

— Красиво, — тихо сказала Віллоу.

— Угу, — відповів Нолан.

За двадцять хвилин він зміг дихати нормально. За сорок — послабив хватку. За годину — повернув голову до вікна, побачив хмари, відчув, як шлунок хитнувся, і миттєво відвернувся.

— Там дуже красиво, — повідомив він стіні. — Я оцінив.

Віллоу стиснула його руку — легко, коротко — і нічого не сказала.

Летіли довго. Інші пасажири займалися своїми справами — хтось дрімав, хтось їв, дитина, що плакала перші двадцять хвилин, нарешті заснула. За вікнами пливли хмари, під хмарами — поля, ліси, стрічки доріг, іграшкові містечка.

Нолан і Віллоу сиділи поруч, рука в руці, і розмовляли тихо, щоб не заважати сусідам. Про те, яким буде Вайтстоун. Про іспити. Про факультети. Про те, що Ренні точно знатиме всі відповіді ще до першого питання, а Тео точно складе фізпідготовку найкраще за всіх і навіть не спітніє.

— А ти? — запитала Віллоу. — Ти готовий?

— Я ніколи ні до чого не готовий. Це моя головна стратегія.

— Це не стратегія, Нолане. Це хаос.

— Хаос — це теж стратегія. Просто дуже просунута.

Віллоу засміялася. Тихо, щоб не розбудити дитину.

Десь після четвертої години польоту дирижабль почав знижуватися. Нолан відчув це раніше, ніж побачив — шлунок злегка підстрибнув, гондола нахилилася, і хмари за вікном поповзли вгору.

— Починаємо зниження, — оголосив стюард, проходячи центральним проходом. — Вайтстоун за двадцять хвилин.

Нолан стиснув руку Віллоу — цього разу навіть не вдаючи.

Місто виринуло з-за хмар поступово. Спочатку — дахи, багато дахів, потім вежі та шпилі, потім — блиск річки, парки, мости. І над усім цим, на пагорбі за містом — білий замок із вежами, що у вечірньому світлі здавалися перламутровими.

— Академія, — видихнула Віллоу.

Навіть Нолан подивився. На секунду забув про висоту. Замок був наче зі сну — або з тих книжок із малюнками, які мама читала їм перед сном.

Потім дирижабль гойднувся на посадці, і Нолан миттєво відвернувся від вікна.

Гондола сіла м'яко — майже м'яко — на посадкову платформу біля міських стін. Двигун замовк. Рунічні лінії згасли. Трап опустився з дерев'яним гуркотом.