Розділ 7. Про прощання та валізи, у які нічого не вміщується

Віллоу.
 

Бабуся прийшла о п'ятій ранку. Без стуку. Без попередження. Просто відчинила двері, піднялася сходами і з'явилася в кімнаті Віллоу з мідною ступкою в одній руці й полотняним мішечком у другій.

— Ти забула ступку, — сказала вона замість привітання.

— Бабусю, я не забула. Я свідомо її не поклала, бо валіза не зачиняється.

— Отже, викинь щось зайве.

— Там немає нічого зайвого!

Там було багато чого. Валіза не зачинялася з учорашнього вечора, коли Віллоу спробувала втиснути в неї: три пари черевиків, зимовий плащ, шість книг із загальної теорії магії, вісім конспектів бабусиних рецептів, написаних на пожовклих аркушах різного розміру, мідний казанок для практичних занять (маленький, п'ятий розмір, як наполягала бабуся), пучок сушеної лаванди «на щастя», пучок сушеної м'яти «від комах», пучок сушеної валеріани «від нервів» і два светри. Один із них зв'язала мама, а другий — бабуся, і обидва були настільки об'ємними, ніби призначалися для людини, вдвічі більшої за Віллоу.

Валіза не зачинялася. Валіза дивилася на Віллоу своїм розпертим нутром і мовчки запитувала: «А може, ти просто поїдеш без речей?»

— Ступка важливіша за черевики, — заявила бабуся, оглянувши вміст валізи з хірургічною точністю.

Віллоу подивилася на ступку. Мідну, з товстими стінками, з патиною, яку бабуся ніколи не чистила, бо «патина — це досвід, а не бруд». Ця ступка пам'ятала руки бабусиної бабусі. У ній можна було розтерти все — від валеріани до гранітної крихти, якби комусь таке спало на думку.

Віллоу витягнула одну пару черевиків, засунула ступку і сіла на валізу. Валіза піддалася зі стогоном.

О сьомій прийшов Оллі — допомагати нести речі. Це означало, що він узяв найлегшу торбу, закинув її на плече і почав роздавати поради.

— Сестро, тобі треба було скласти речі за системою.

— За якою системою?

— За моєю. Я все одно колись це опишу в книзі. «Артефакторний підхід до організації простору», розділ перший: «Чому більшість людей неправильно складають шкарпетки».

— Оллі, ти тримаєш торбу догори дриґом.

Оллі перехопив торбу правильно, анітрохи не збентежившись.

Батько чекав біля дверей. Він стояв із тим своїм виразом обличчя, який означав: я хочу щось сказати, але не знаю як, тому замість цього триматиму руки в кишенях і дивитимуся вбік.

— Ну, — сказав він. — Їдеш.

— Їду, тату.

— Ну.

Він помовчав. Віллоу чекала.

— Мама хвилюється, — сказав він нарешті.

— Я знаю.

— Я теж хвилююся.

— Я знаю, тату.

Він кивнув, вийняв руки з кишень, поклав їй долоню на голову — обережно, ніби вона все ще була маленькою — і сказав:

— Тримайся.

Від нього пахло друкарською фарбою і чаєм. Він більше нічого не додав. Але Віллоу відчула, як щось тепле і важке лягло на серце — не смуток, а щось інше, для чого в неї не було слів.

Мама стояла на кухні. Вона не вийшла провести. Це було красномовніше за будь-яке прощання.

Віллоу завагалася біля дверей. Потім розвернулася, зайшла на кухню, обійняла маму — міцно, коротко — і вийшла, не давши їй часу відповісти.

До пристані дирижаблів було двадцять хвилин пішки через усе містечко. Оллі торохтів поруч, розповідаючи про те, як він колись теж вступить до Академії і вразить усіх. Віллоу слухала одним вухом, а другим — слухала Медоувейл. Тихий ранковий Медоувейл із його цвіркунами в траві, скрипом старих парканів і запахом свіжої випічки з пекарні Барлі.

На пристані вже стояли троє. Ренні — з однією ідеально складеною валізою, сірою, без жодної зморшки чи подряпини. Тео — з великим полотняним мішком через плече, у якому тихо побрязкувало щось металеве. І Нолан — із двома валізами, одна з яких підозріло пахла домашніми пиріжками.

— Мамина їжа? — запитала Віллоу, кивнувши на валізу.

— Мамина тривога в їстівній формі, — уточнив Нолан. — Вона запакувала стільки, ніби я їду на війну, а не вчитися.

Вони вже збиралися підніматися до платформи, коли з-за рогу з'явився Барлі. Він був у робочому фартуху, злегка присипаному борошном, і тримав у руках паперову коробку. Маленьку, акуратну, перев'язану мотузочком.

— Віллоу, — сказав він, зупинившись на відстані. — Я... на дорогу. Щоб не голодувала.

Він простягнув коробку. Усередині лежали булочки з корицею — рівні, золотисті, ще теплі.

Нолан за спиною Віллоу видав невиразний звук, ніби проковтнув щось кисле.

Віллоу подивилася на Барлі. На його борошняний фартух, на нитку, що стирчала з рукава, на те, як він тримав коробку — обережно, обома руками, ніби вона могла розбитися.

— Дякую, Барлі, — сказала вона. І обійняла його — коротко, по-дружньому. — Щиро дякую. Бережи себе.

Барлі почервонів, кивнув, розвернувся і пішов — не обертаючись, занадто швидко, як людина, яка боїться, що передумає.

Нолан дивився йому вслід із виразом, який намагався бути байдужим, але не був.

— Що? — запитала Віллоу.

— Нічого, — сказав Нолан. — Просто думаю, чи є в цих булочках приворотне зілля.

— Він пекар, а не зіллєвар.

— Саме тому я й хвилююся. Аматори найнебезпечніші.

Дирижабль чекав на них на верхній платформі пристані — масивна гондола з темного дерева, підвішена до величезного левітаційного балона, по якому пульсували тонкі рунічні лінії. Конструкція тихо гула, ніби величезний кіт муркотів уві сні.

— Ну, — сказала Віллоу, дивлячись на дирижабль. — Це він.

— Це він, — підтвердив Нолан.

Вони підняли валізи і пішли по трапу.