Розділ 5. Про торги, що пахнуть дріжджами.

Новина впала на Віллоу через кілька днів, зранку — разом із запахом вівсянки та звуком маминого голосу, який міг би різати скло.

Батько сидів на своєму звичному місці, за своєю звичною газетою, але газета лежала на столі. Складена. Це саме по собі було настільки тривожною ознакою, що Віллоу завмерла на порозі кухні, ще не встигнувши навіть зайти.

Тато дивився на маму. Не крізь маму, не повз маму, не в точку десь над маминим лівим вухом — а просто на неї. І він нагадував людину, яка вперше за двадцять років шлюбу згадала, що має хребет.

— Вона поїде, — сказав батько.

Два слова. Тихих, але напрочуд твердих — як камінь, який хтось поклав посеред потоку, і потік раптом виявив, що не може його зрушити.

Віллоу подумала, що ще спить.

Мама стояла біля плити, стискаючи дерев'яну ложку з такою силою, ніби та особисто її образила. На її обличчі було написано стільки всього одразу, що Віллоу могла б читати його як довідник із людських емоцій: розділ «Лють», підрозділ «Зрада», примітка дрібним шрифтом «Свекруха знову втрутилася».

— Артуре, — мама вимовила батькове ім'я так, як зазвичай вимовляють назву отрути. — Ми вже це обговорили.

— Ні, — батько повільно покрутив чашку в руках. — Ти обговорила. А я слухав. Але тепер я кажу: Віллоу поїде в Академію.

У Віллоу перехопило подих. Вона стояла на порозі, боячись поворухнутися, ніби будь-який рух міг зламати цей неймовірний, крихкий момент, у якому батько раптом став схожий на людину, котра приймає рішення.

Мама повернулася. Побачила Віллоу. Стиснула губи так, що вони перетворилися на тонку лінію, яку не зміг би намалювати навіть найвправніший картограф.

— Сідай, — сказала мама.

Віллоу сіла.

Наступні двадцять хвилин були найдовшими в її житті. Довшими за бабусину розповідь про властивості болиголову. Довшими за минулу вечерю з Барлі. Довшими, здавалося, за саме існування Медоувейлу.

Мама говорила. Мама викладала аргументи з методичністю полководця, який програв битву, але не збирався програвати війну. Батько мовчав — але мовчав інакше, ніж зазвичай. Не ховався, а тримав позицію, як стіна, яка несподівано виросла посеред кімнати і тепер відмовлялася кудись подітися.

Віллоу так і не дізналася, що саме бабуся сказала йому. Вона запитала пізніше — двічі. Батько обидва рази тільки кашлянув і удавав, ніби шукає щось у газеті. Бабуся ж на те саме питання відповіла коротко: «Нагадала йому дещо про обов'язки батька. І про одну історію з його дитинства. Більше тобі знати не потрібно, пташко».

Але результат цієї таємничої розмови сидів зараз за кухонним столом і не відступав.

І мама, зрештою, зробила те, що робила завжди, коли не могла перемогти: виграла переговори.

— Добре, — сказала вона тоном, яким зазвичай оголошують вироки. — Один рік. Сто крон. Ти навчаєшся, отримуєш базові знання — і повертаєшся.

— Повертаюся? — перепитала Віллоу, і щось холодне кольнуло під ребрами.

— Барлі готовий почекати, — мама склала руки на грудях, і по її обличчю ковзнула тінь тріумфу. — Я вчора з його матір'ю говорила. Один рік — це навіть на користь. Ти вивчиш лікарські трави як слід, а коли повернешся — при пекарні можна буде відкрити чайну. Лікарські чаї, трав'яні настоянки, що там ще ви, травниці, вмієте. Свіжий хліб і корисний чай під одним дахом — чудовий бізнес.

Віллоу дивилася на матір і відчувала, як усередині, десь між серцем і шлунком, піднімається щось гаряче і гірке. Не злість — вона до злості вже звикла. А саме образа. Гостра, як осколок розбитої склянки в кишені.

Один рік. Наче кістка, яку кидають собаці, щоб той перестав скавучати під столом.

Лікарські чаї при пекарні. Ось, значить, яку ціну мама призначила за її мрію. Не власна аптекарська крамниця, не зілля, не допомога людям — а чайний куточок при Барлевих булках. Довічне рабство, приправлене корицею.

Батько дивився на неї. У його погляді було щось, чого Віллоу не могла до кінця розібрати, — ніби він хотів сказати більше, але вже витратив усю свою мужність на ті два слова о сьомій ранку.

Віллоу ковтнула все, що рвалося назовні. Ковтнула — і усміхнулася.

— Добре, мамо. Один рік. Дякую.

Слова впали на стіл, акуратні й холодні, як монети. Мама кивнула, задоволена. Батько опустив погляд у чашку. Вівсянка стигла.

Віллоу доїла сніданок мовчки, старанно пережовуючи кожен шматок, щоб не довелося говорити. У голові вже крутилися шестерні — не Ренніні, витончені й точні, а її власні, вперті й трохи іржаві, але такі, що ніхто не зміг би зупинити.

Один рік. Добре.

За цей рік вона вивчить стільки, скільки інші вчать за два. Знайде роботу — будь-яку. Помічницею в аптеці, лаборанткою, хоч прибиральницею — їй байдуже. Вона заробить на другий рік сама. І на третій. І на четвертий, якщо знадобиться.

А Барлі нехай чекає. Нехай чекає довго. Нехай чекає вічно. Нехай випече собі наречену із здобного тіста — вона буде м'якша, слухняніша і ніколи не втече до Академії.

Коли Віллоу вийшла з дому, ранкове повітря вдарило по обличчю свіжістю, від якої защипало в носі. Або то було щось інше, чому вона не збиралася давати волю посеред вулиці.