Розділ 2. Про методи боротьби з відчаєм.

У бабусиній лавці пахло лавандою, м'ятою і  відваром, що постійно томився на найменшому вогні в маленькому мідному котлику. Бабуся казала, що це для сусідчиного коліна. Сусідчине коліно, схоже, потребувало допомоги вже років двадцять.

Сьогодні в цей постійний, звичний букет додався різкий запах розтертої валеріани. Віллоу сиділа за дерев'яним прилавком і методично товкла корінь у мідній ступці, вкладаючи в кожен рух товкачика всю свою ранкову лють. Вона била так зосереджено, ніби на дні ступки лежало самовдоволене обличчя сина пекаря.

— Віллоу, сонечко, — почувся спокійний голос бабусі з-за стелажа із сушеними квітами. — Якщо ти планувала пробити дірку в прилавку, то візьми краще сокиру. Пожалій мій бідний інвентар.

Віллоу завмерла з піднятим товкачиком і зітхнула так глибоко, що з найближчої баночки злетів пил.

— Бабусю, Барлі сватається до мене.

— Знаю, — бабуся неспішно вийшла з-за полиць, обтрушуючи руки об полотняний фартух. — Він ще до своєї пекарні не дійшов, а пані Бріджет уже встигла обговорити з листоношею фасон твоєї весільної сукні. 

Віллоу глухо застогнала і впустила голову на схрещені руки прямо поруч зі ступкою.

— Мама запросила його сьогодні на вечерю. Розумієш? На сімейну вечерю! Вона вже, мабуть, подумки вибирає серветки і прикидає, скільки безкоштовних багетів ми будемо отримувати на свята.

Бабуся підійшла ближче, сперлася на прилавок і уважно подивилася на онуку.

— А чого ти насправді хочеш? Тільки чесно. Не мама, не Барлі, а ти.

— В Академію, — Віллоу миттєво підняла голову. — Тільки туди. Я хочу вчитися. Але це сто крон на рік. Сто крон, бабусю! Мама каже, що гроші треба зберегти для Оллі, бо він у нас майбутній геній-артефактор. А мені освіта ні до чого, вистачить і того, що я вмію варити чай від кашлю.

Вона перевела погляд на полиці з баночками і тихо додала:

— Може, мені просто здатися? Переїду до тебе, допомагатиму з лавкою... Це все одно краще, ніж усе життя пахнути дріжджами.

— Навіть думати про це не смій, — бабуся м'яко, але дуже твердо накрила її руку своєю. — Твоя мати іноді бачить світ виключно через замкову щілину. Нічого, я поговорю з твоїм батьком.

— Тато зазвичай просто зливається зі шпалерами, щойно мама починає командувати, — зітхнула Віллоу.

— Він мій син. І хоч він і відростив собі звичку ховатися за ранковою газетою, я чудово знаю, як до нього достукатися, — травниця легенько всміхнулася. — А якщо вони все одно упруться рогом... Я сама за тебе заплачу.

Віллоу аж рота відкрила від несподіванки.

— Що? Ні! Бабусю, я не можу взяти твої заощадження! Це ж твої гроші на чорний день, ти збирала їх усе життя.

— Мій «чорний день», пташко, настане тільки тоді, коли я почну плутати ромашку з блекотою, — спокійно заперечила бабуся. — А до того часу я сама вирішую, куди вкладати свій капітал. І це не благодійність, Віллоу. Це бізнес-план. Ти ж вступаєш на факультет природної магії та цілительства?

Віллоу повільно кивнула, ще не до кінця вірячи в те, що чує.

— От і чудово. Мені, як власниці крамниці, значно вигідніше мати в помічницях дипломовану, справжню Цілительку, ніж дівчинку-самоучку. Ти поїдеш, вивчишся, а потім відпрацюєш своїми знаннями. Це буде моя інвестиція. Зрозуміла?

Віллоу не встигла відповісти — дверний дзвіночок тихо, але наполегливо дзеленькнув.

На порозі стояла Ренні. Як завжди ідеальна: темне каре волосинка до волосинки, сірий жакет без жодної зморшки. Вона окинула поглядом крамничку, безпомилково зупинившись на розтерзаній валеріані та почервонілому обличчі подруги.

— Доброго дня, пані Грін, — чемно привіталася Ренні. Потім підійшла до прилавка. — Привіт, Віллоу. — —  Мені Нолан роповів про ранкові булочки , — прямо сказала вона. — Я так і знала, що знайду тебе тут. Ходімо, пройдемося трохи, розвіємося. Поп'ємо чаю...

Віллоу виразно скривилася. Слово «чай» зараз неминуче тягнуло за собою асоціації зі свіжою випічкою та пекарнею.

Ренні ледь помітно кивнула, миттєво зрозумівши свою помилку.

— Добре, — вона підняла руки в примирливому жесті. — Зрозуміла. Ніякого чаю і жодних булочок у радіусі милі. Тільки гарячий шоколад.

Віллоу нерішуче глянула на бабусю і на ступку.

— Але ж я не закінчила роботу...

— Ідіть уже, — бабуся тепло усміхнулася і махнула рукою в бік дверей. — З травами я сама закінчу. Тобі дійсно треба вийти на повітря. І, Віллоу?

Дівчина вже розв'язувала стрічки фартуха, але обернулася.

— Не здумай здаватися. Навіть якщо на вечері Барлі принесе замість хліба торт у формі обручки.