Розділ 1. Про мрії та булочки з корицею

Озеро за старою вербою було їхнім таємним місцем з дитинства. Ну як таємним — про нього знала половина Медоувейлу, включно з козою пані Бріджет, яка регулярно приходила сюди пити воду і дивитися на людей з мовчазною козячою зневагою.

Але для Віллоу, Нолана, Ренні та Тео це було «їхнє» місце. Тут Віллоу вперше спробувала зварити зілля у восьмирічному віці (вийшла зелена рідина, від якої трава пожовкла й не росла три місяці). Тут Нолан вперше намагався закинути камінь через усе озеро і влучив у козу пані Бріджет (коза не постраждала, але з того дня дивилася на нього з особливою підозрою). Тут ховався Тео, коли в’їдливі чутки про його появу на світ ставали нестерпними, а колючий шепіт за спиною гнав його геть від людських очей.

Зараз Віллоу сиділа на березі з паперовим пакетом на колінах і жувала булочку з корицею. Булочка була ідеальною — хрустка скоринка, м'яка серединка, рівно стільки цукру, щоб хотілося ще. Барлі вмів пекти, цього в нього не відбереш. Якби він ще вмів розуміти натяки так само добре, як замішувати тісто.

Віллоу відкусила ще шматок і похмуро подивилася на воду. Озеро сяяло під вечірнім сонцем, коза пані Бріджет пила на протилежному березі, і все було б чудово, якби не ранкова розмова з мамою, яка досі стояла в горлі гірше за найгіркіше зілля.

Кроки за спиною. Знайомі — трохи надто гучні, трохи надто впевнені, ніби їхній власник не йшов, а виступав на сцені перед невидимою публікою.

— Опа, — сказав Нолан, плюхаючись на траву поруч. — Знову Барлі притягнув?

Віллоу мовчки простягнула йому пакет. Нолан зазирнув усередину, витягнув булочку, оглянув її з перебільшеною підозрою і відкусив половину одним рухом.

— Непогано, — визнав він із повним ротом. — Хоча він тебе відгодовує як гуску на забій, ти ж розумієш?

— Дякую, Нолане, — сухо відповіла Віллоу. — Я й сама знаю, що я не худенька. Але булочки з корицею — навіть від Барлі — надто чудові, щоб від них відмовлятися.

— Та ти геть не товста! — Нолан аж замахав рукою з булочкою, і шматочок скоринки полетів у воду. Коза на тому березі повернула голову і подивилася на нього. — Я не про те. Я про те, що якщо ти й далі прийматимеш від нього такі подарунки, то скоро станеш настільки круглою, що дирижабль не зможе довезти тебе до Академії. Хоча, — він примружився, — може, в цьому і є його план? Відгодувати тебе так, щоб ти від нього не втекла.

Віллоу фиркнула. Потім засміялася — попри все. Нолан завжди так умів: ляпне щось настільки безглузде, що злитися просто не виходить.

— Він приходив до батьків, — сказала Віллоу, і сміх згас. Вона крутила в пальцях шматочок паперу від пакета. — Просити дозволу залицятися. Офіційно.

Нолан перестав жувати.

— Він тобі... булки з такого приводу подарував? — Він подивився на пакет. Потім на Віллоу. Потім знову на пакет. — Булки?!

— А що він мав подарувати? — Та хоча б... не знаю... — Нолан явно не міг вирішити, що його більше вражає: сам факт сватання чи форма подарунка. — Квіти? Прикрасу? Щось, що не можна з'їсти за п'ять хвилин?

— Він пекар, Нолане.

— Він жлоб, Віллоу.

Вона знову посміхнулася, але цього разу — із сумом, який вона не могла сховати навіть за булочкою.

— І що далі? — запитав Нолан. Голос у нього став тихішим, і на мить він перестав бути Ноланом-жартівником. Просто хлопець із русявим волоссям, що дивиться на неї надто уважно.

— Батько сказав, що подумає і поговорить зі мною. А мама... — Віллоу зітхнула. — Мама, здається, вже все вирішила. Каже, навіщо мені та Академія. У бабусі травництва навчуся — і досить. А син пекаря — непогана партія. Свій дім, стабільний дохід, свіжий хліб щодня..

— Свіжий хліб, — повторив Нолан таким тоном, ніби Віллоу щойно запропонували обміняти її дар на мішок борошна.

— А гроші краще для Оллі зберегти. Йому ж в Академію треба, він артефактор, продовжить династію... — Віллоу рвала папірець на дрібні шматочки. — Ну ти знаєш.

Нолан мовчав. Це було настільки на нього не схоже, що Віллоу глянула на нього здивовано. Він дивився на озеро, і вираз його обличчя був таким, якого вона рідко в нього бачила — ніби за маскою вічного жартівника на секунду проступило щось гостре і серйозне.

— Ти ж не погодишся? — запитав він нарешті.

— На Барлі? Ні. Напевно... ні. Точно ні. Я хочу в Академію. Я хочу вчитися варити зілля — справжні зілля, а не чаї з ромашкою. Я хочу мати власну аптекарську крамницю. Маленький будинок — лавка внизу, кімнати нагорі, а за будинком сад з лікарськими рослинами. І допомагати людям. По-справжньому.

Вона сказала це тихо, але з такою впертістю, що навіть коза на протилежному березі, здавалося, прислухалася з повагою.

— Ну от і все, — сказав Нолан, піднімаючись і обтрушуючи крихти зі штанів. — Їдеш в Академію. Вариш зілля. Відкриваєш крамницю. А Барлі нехай подарує свої булки тому, хто їх оцінить. Наприклад, козі пані Бріджет. Вона якраз не одружена.

Він простягнув їй руку — велику, трохи незграбну. Віллоу взяла її і піднялася, і на секунду їхні долоні залишилися разом довше, ніж потрібно. Нолан першим відсмикнув руку.

— Ходімо, — сказав він, дивлячись кудись вбік. — Ренні просила принести їй шматок дроту з крамниці, я обіцяв до вечора.

Вони пішли стежкою вздовж озера, і Віллоу думала про аптекарську крамницю, про зілля і про те, що рука Нолана була теплою.

***
 

Від автора:

Нас уже 50! Це рівно половина шляху до моєї першої великої мети — 100 підписників на сторінці.

З цієї нагоди презентую вам особливий подарунок — знайомство з Віллоу та Ноланом. Цей розділ — бонус для тих, хто вже зі мною. Повноцінна ж публікація цієї історії стартує на честь нашого першого ювілею у 100 підписників.

Дякую, що підтримуєте та читаєте!