Verba Silentii

27. «Вірш про зорі»

«Вірш про зорі»

Мільярди зір на небозводі,
Блищать вночі на всіх стежках,
Та жодна з них в своєму роді,
Ще не була в людських руках.

Говорять кожен має власну,
Зорю чарівну в небесах,
Але чому ж тоді нещасні,
Ті хто торує земний шлях.

Чому вони так безталанно,
Шукають щастя у зірках,
Так помиляются старанно,
І розбивають мрії в крах.

Нам не потрібне щастя в зорях,
Вони далекі ліхтарі,
Розкидані в небеснім морі,
Пливуть, як вічні кораблі.

Ми лиш милуємося ними,
І завжди мріємо собі,
Щоб раз в житті нам стати тими,
Хто відірвется від землі.

Та ми земними народились,
А мріємо про небокрай,
Ми просто від всього втомились,
Ми не знайшли на світі рай.

Насправді нам потрібні люди,
Що мають в собі жар зірок,
Які не стануть мов облуди,
Перешкоджать до неба крок.

Зустріти їх — то воля Неба.
Розтопить кригу їх тепло,
Нічого тлінного не треба,
Лишень би зло навік втекло.

Лишень би ніжно обіймати,
Людину — зіроньку свою,
Душею рідною назвати,
Літати з нею досхочу.

Не в зорях щастя, а в людині,
Яка зорею може стать,
Молись за неї вже від нині,
Допоки інші тихо сплять.

¹⁷'¹¹'²⁰²⁴

Подобається

#1602 в Різне
#359 в Поезія

Відредаговано: 05.01.2025