16. «Навіщо знову ти приходиш?»

«Навіщо знову ти приходиш?»

Навіщо знову ти приходиш,
Вночі, тривожиш мої сни,
Знову тяжким, мій стане подих, 
Я не зберіг тебе, прости.

Усе це сон, від мого суму, 
Коли проснуся, так пече,
Не вистачає серцю струму,
Бажаю пригорнуть тебе.

Любов життя мого й нещастя, 
В тобі одній переплелось,
Усе що було, було справжнім,
І аж ніяк, нам не здалось.

Все було справжнім, аж занадто,
Занадто зараз все болить,
Любов ділилилася багатством, 
Ми не змогли його вхопить.

Одна лиш мить і вже чужі ми, 
Не вспіли й слова вимовить,
Не втримали вогонь кохання, 
Проте, ще в іскорках горить.

Розбіглись олені по горах,
По різні боки, два струмки,
Розкидані платки шовкові, 
Порвались долі ланцюжки.

Кудись поділась, заблукала,
В потоки гір десь забрела,
Куди поділась, я не знаю,
Кудись, вона собі втекла.

Немає вже, для мене раю, 
Немає вже, мені життя,
Навіщо жити, як страждаю, 
Де сенс нещасного буття.

Пройшли роки, тебе немає,
Ти так усе ще не прийшла,
А я чекаю, все чекаю, 
Коли настане та доба.

Постукаєш, відчиниш двері,
Ввійдеш в хатиноньку мою,
В вікно дивлюся, споглядаю, 
Ночами темними не сплю.

Вночі морозить холод душу, 
Скрипить ночами в серці біль,
Я відпускати не навчився,
На моїх ранах вічна сіль.

Як хміль п'янкий, ті поцілунки,
І ті обійми не забуть,
Крізь тисячу років самотніх,
Все нові спогади кують.

Нам було добре, ми щасливі,
Те щастя залишилось там,
Минуле все ще ранить сильно,
Йдучи навмисне по-слідах.

Замовкли співи ті весняні,
Пташки втікають в теплий край,
Нема кому заграти пісню,
Спустів, біля хатини гай.

Я б ще чекав, хоч сотню років,
Хоч тисячу, та хоч мільйон,
Та хто мені поверне серце, 
Коли все вмерло за вікном.

Проте я буду ще чекати,
Твоїх обіймів теплоту,
Коли на стежці між шляхами,
Освітить сонце темноту.