Verba Silentii

7. «Ми самі собі...»

«Ми самі собі...»

Ми самі поламали крила,
Щоб вже більше не в змозі літати,
Приховали у трюмі вітрила,
Більш не будемо з вітром шептати.

Ми самі собі рани зробили,
Своїми ж недобрими вчинками,
І тепло все в нутрі своїм вбили,
Самі ставши жорсткими сніжинками.

Ми самі собі стерли стежину,
Загубили маршрути на карті,
Заблукали йдучи на вершину,
Наші кроки нічого не варті.

Ми самі приховали світло дня,
Від очей своїх, щоб не бачити,
Відмовившись сміло від послуг вогня,
Боїмося в пітьмі десь не збочити.

Ми самі обманули себе ж самих,
Безнадійно в неправді сховалися,
Звернули з доріг, із стежинок пр'ямих,
Хоч й колись, ми не помилялися.

Ми самі собі стали не любими,
Нема усмішки вже в арсеналі,
Нам навічно вже бути лиш грубими,
Наше місце у темнім підвалі.

Ми самі собі стали пожежею,
В попіл душі свої обернули,
Фенікс весь замазаний сажею,
Задалеко в вогонь ми пірнули.

Ми самі зруйнували мури,
І впустили в серце чужинців,
В темну ніч незнайомі фігури,
Прирівняли нас до злочинців.

Ми самі себе взяли в заручники,
Й вимагаєм чогось не розбірливо,
Вже натерли зап'ястя наручники,
Ми сидим, як злочинці покірливо.

Ми самі собі стали в'язницею,
Закувались міцними кайданами,
Наше щастя стало дещицею,
Ми для себе зробились тиранами.

²⁰²³

Подобається

#308 в Різне
#9 в Поезія

Відредаговано: 31.10.2024