Розділ 7. ВОНА

Галя блискуче оформила ресторан до святкування дня народження Ніни Головань. Оскільки Інна активно допомагала колезі й повністю змирилася з тим, що в цьому проєкті Галя головна, то під час урочистості вона мала можливість спокійно спостерігати за акторською грою клієнта. Це був фарс найвищого рівня. Привітання, вручення подарунка, навіть освідчення в коханні – усе це випромінювало ніжність, любов і турботу з боку уважного чоловіка.

Персонал ресторану захоплювався єдністю босів, друзі заздрили ідеальним стосункам подружжя, а партнери благоговійно спостерігали за таким союзом. Та що там казати, навіть Інна засумнівалася у своїх підозрах. У стосунках Ніни та Олега Голованя не відчулося жодної тріщини. Увесь вечір чоловік ні на хвилину не відходив від своєї Ніни й дбайливо тримав її за руку. Інна навіть особисто бачила, як він крадькома ніжно поцілував її в скроню, коли один із гостей декламував іменинниці вітальний вірш.

Інна відчула провину за висловлену нею в присутності колег і замовника конспірологічну теорію. Вона подумки намагалася виправдати свою поведінку тим, що тоді ще не оговталася від затяжної хвороби й бачила світ лише в чорно-білих тонах.

Головне, що все обійшлося: ніхто не постраждав, ба більше, церемонія справила незабутнє враження, а компанія отримала запити на підготовку заходів від гостей, які побували на урочистості. Бос навіть на деякий час дав їй спокій. В офісі панували мир і злагода.

Сталася лише одна подія, яка трохи потривожила Інну. Якось Володимир Іванович проходив повз її стіл і помітив дитинча сукулента, яке затишно причаїлося у маленькому горщику біля монітора.

– Так от де я тебе залишив! А я вже боявся, що втратив свого малюка, – полегшено видихнув Володимир Іванович, потягнувшись до квітки.

– Хіба ви його мені не подарували? – Інна встала на захист свого улюбленця.

– Інно, не можу. Ти дуже хороша людина, але цей, прости господи за назву, сукулент мені дуже дорогий. Того дня я був п’яний, взагалі не пам’ятаю навіть, як додому дістався. Мабуть, усе сталося на автопілоті.

– Негарно забирати те, що подарували. Не віддам.

– Інно, перестань, ми ж дорослі люди. Мені цю квітку подарувала моя кохана, як я можу її тобі залишити?

– Тоді, звичайно, забирайте, – Інна взяла горщик і урочисто простягла його старшому співробітникові, проявивши всю свою ввічливість. Хіба що не зробила реверанс на західний манір або уклін – на східний.

– Спасибі. А що, як я компенсую тобі втрату тим, що пригощу тебе обідом?

– Ні! Не треба, – злякано замахала руками Інна, трохи не впустивши квітку. – Ви всі в офісі як змовилися: одні своїми фірмовими стравами пригощають, інші фруктами загодовують, а треті – солодощі підсовують. Офісний холодильник наполовину заповнений виключно моїми їстівними презентами.

– Ось і добре. Тобі трохи погладшати треба, – Володимир Іванович по-батьківськи погладив її по голові.

– Та я вже три кілограми набрала!

– Так це ж чудово! З рожевими щічками ти мені більше подобаєшся.

– От старий ловелас, – почулося збоку чиєсь злісне шипіння.

Інна обернулася і побачила інтелігентну жінку трохи старшу за тридцять. Її стиль одягу й постава нагадували аристократку початку двадцятого століття. Зараз украй мало жінок виходять із ретельно укладеним волоссям, доповненим акуратним капелюшком-пігулкою, який гармонійно вписувався в її англійський стиль.

– Тепер зрозуміло: ти говорив про нашу різницю у віці, – очі гості заблищали від ледь стримуваних сліз. – Я думала, ти мав на увазі, що набагато старший за мене. А виявилося, це я недостатньо молода для тебе.

Незнайомка підійшла до Інни й вирвала з її рук горщик із квіткою.

– Це моя дитина. Якщо вона тобі не потрібна, я залишу її собі, – голос жінки зрадливо затремтів, а по щоці покотилася сльоза.

Після цих слів Інну немов ударило струмом, ніби її пронизала блискавка. Поки жінка не встигла піти з офісу, вона підскочила до Володимира Івановича.

– Ви, чоловіки, абсолютно не розумієте натяків! Вона ж щойно сказала, що чекає від вас дитину й тепер збирається ростити її самотужки.

– Оксана вагітна?! – від здивування брови Володимира Івановича піднялися високо вгору.

– Володимире Івановичу, ви ж розумна й досвідчена людина, – втрутилася всюдисуща секретарка Ганна. – Наздоганяйте її швидше, якщо не хочете втратити кохану та малюка.

Але поки старший архітектор міркував, Андрій Мельник перехопив гостю біля дверей і не дозволив їй залишити офіс.

– Того дня Володимир Іванович був дуже засмучений, – почав пояснювати директор.

– Я знаю, він напився як свиня, – сказала вона, невдоволено стиснувши губи.

– Так, він був п’яний, тому я відправив його додому на таксі, а ваш подарунок так і залишився у мене. Це я випадково залишив його не на тому столі. Якби ви прийшли хвилиною раніше, то почули б, як Володимир Іванович казав, що дуже дорожить вами і як йому дорогий ваш подарунок.

– Але та жінка…

– Вона заміжня. І повірте, у нас у компанії все дуже суворо: ніяких службових романів.