Розділ 5. ВОНА

Галя насолоджувалася своїм лідерством у проєкті й усіляко демонструвала перевагу. Щойно вони приїхали, вона представила Інну співробітникам ресторану як свою асистентку. І при кожній нагоді підкреслювала це:

– Дозвольте моїй асистентці сфотографувати ресторан з того ракурсу.

– Передайте ось це моїй асистентці.

– Моя асистентка потім складе список необхідних матеріалів.

Хоча все це звучало неприємно, Інна мовчки зчепила зуби й виконувала свою роботу. Замовник, пославшись на зайнятість, так і не з'явився у ресторан своєї дружини, щоб дати детальніші інструкції. Телефоном він лише зазначив, що всі його побажання вказані в бланку замовлення, і додати більше йому нічого.

– Тобі не здається це дивним? – висловила свої підозри Інна під час перерви за чашкою чаю.

– Що дивно? Не розумію, – спокійно сьорбаючи зі своєї чашки, відповіла Галя.

– Та все дивно. Чоловік влаштовує свято на честь дня народження для своєї, нібито, палко коханої дружини, яку, до речі, не бачив майже півроку. Він готовий викласти пристойну суму, але не може знайти ані хвилини, щоб обговорити з дизайнерами вподобання своєї жінки.

– Нічого дивного не бачу, – байдуже пересмикнула плечима Галя. – Просто люди великого бізнесу цінують кожну хвилину свого часу.

– Тоді виходить, що йому байдуже, що в результаті отримає його дружина? Про яке кохання тут може йтися?

– Інна, ось ти дивна! Вони ж не перший рік одружені. Сама повинна розуміти, що в цієї пари вже все було: море квітів, кімната у свічках, кульки у дворі та феєрверк у небі. Нам треба вигадати щось незвичайне… таке… не знаю ще, що саме, але щоб було повний відпад. Якусь оригінальну фішку зробити…

– У технічному завданні дуже мало інформації. Це називається: йди туди – не знаю куди, принеси те – не знаю що. Ось на виході й вийде бозна-що.

– Як із таким підходом Лев Олександрович міг вважати тебе провідним дизайнером? – Галя самовдоволено надула щоки, через що Інну так і підмивало назвати її жабою. Але вона пообіцяла собі триматися до останнього й не конфліктувати з цією вискочкою.

Галя ж сприйняла мовчання суперниці як визнання поразки й поспішила підлити олії у вогонь:

– Добре, що новий бос одразу зрозумів, хто має вести цей проєкт.

– Безумовно, він сходу розібрався в ситуації, – стримано посміхнулася Інна, допиваючи свій чай.

– Точно, – Галя, задоволена собою, щиро повірила в капітуляцію суперниці. – У мене навіть ідея з'явилася: прикрасимо зал трояндами.

– Трояндами?

– Так. Червоні троянди – це ж безпрограшна класика.

– Мені здається, не варто квапитися. Потрібно гарненько подумати над цим завданням. Тут…

– Ти спеціально? – перервала її на півслові Галя. – Якщо ти не головна, то вирішила саботувати мої рішення?

– Все не так, просто в мене якесь погане передчуття.

– Ось тільки не треба, – Галя вкрилася червоними плямами від обурення. – Я думала, що ми працюватимемо в парі, а ти маєш намір завалити цей проєкт, щоб мене підставити?

– Ні! Все не так.

– Інна, не зли мене ще більше. Роби що хочеш, тільки не заважай. Я сама з усім упораюся. Насправді цей проєкт не такий вже складний, щоб працювати над ним удвох.

Галя схопилася з місця, сопучи від злості, як збожеволілий бик на арені. Вона виглядала так, ніби готова розірвати суперницю на дрібні частини. Інна зрозуміла, що краще послухатися поради Галі й триматися чимдалі від обуреної тимчасової керівниці.

Найбезпечнішим місцем у ресторані виявився замкнений кабінет власниці.

– Я, звичайно, відкрию його вам, – відгукнулася на прохання Інни адміністраторка ресторану, – тільки там нічого особливого.

– Знаєте, за місцем роботи людини можна багато про неї дізнатися, – відповіла Інна, вступаючи до покинутої кімнати.

– Ніна Андріївна – справжній аскет. Ви мало що побачите в її кабінеті, – зауважила співробітниця, впускаючи чужинця у святу святих.

Якби головна лиходійка з казки "Снігова королева" жила в сучасному світі, то неодмінно облаштувала б свій кабінет саме так, як Ніна Головань. Приміщення здавалося ще просторішим завдяки двом величезним вікнам, розділеним метровою стіною. У цей проміжок впиралося велике біле шкіряне крісло, схоже на царський трон. Скляний стіл із блакитним підсвічуванням додавав інтер’єру загадковості.

Кабінет був обставлений у стилі мінімалізму: жодних шаф, тумбочок чи дрібничок. Стіл прикрашали лише дві деталі – мініатюрна лялечка та фоторамка з оргскла. На знімку була зображена хазяйка кабінету у лижному костюмі серед засніжених гір. Такі ж білосніжні пагорби красувалися на великій картині, що висіла на стіні навпроти вікна. Саме нею, а не видом із вікон за спиною, любила милуватися Ніна Головань, сидячи на своєму "троні".

Інна підійшла до столу й уважніше розглянула єдину річ, що випромінювала тепло. Це була фарфорова лялечка – рудоволоса красуня у зеленій сукні пастушки, з довгим хвостом, який стирчав з-під спідниці.

– Хто подарував цю ляльку? – запитала Інна, захоплюючись майстерністю творця сувеніра.