Розділ 4. ВІН

За роки тренувань у футбольному клубі Андрій навчився відчувати своїх на полі, а також позиції супротивника, що постійно змінювалися. І хоча професійний спорт залишився у минулому, навички збереглися.

Спостерігаючи за Інною зі свого потаємного укриття, Андрій відчував кожен крок недруга, що підкрадався до нього. Ось він причаївся за спиною. Тінь була маленька – підліток. Рука хлопця потягнулася до кишені Андрія.

"От наївний, і що він сподівається там знайти?" – усміхнувся Андрій, але не перешкоджав.

– Ай! – скрикнув злочинець, коли міцна рука Андрія стиснула тонке зап'ястя хлопчика.

– Ти? – Андрій зі здивуванням упізнав у спійманому ним злодієві того самого хлопчика, з яким зіткнувся вранці. Саме через цього шибеника його ретельно підібраний образ був зіпсований, і зустріч з Інною виявилася зовсім не такою, як Андрій запланував.

Хлопчик був дуже крихкий, із запалими щоками та неймовірно великими очима. Своїм зовнішнім виглядом він нагадував Бджілкіну: такий самий беззахисний і безсилий. Старий і вицвілий одяг видавав дитину з неблагополучної сім’ї. Штани, здавалося, прали бозна-коли, а кросівки, що вже квакали, давно пора було викинути на смітник.

– Дядечку, відпустіть! Я ж нічого не взяв! – заскавчало хлоп’я.

– Це тому, що в кишені нічого не було. Не думай, що я це так залишу. Вибирай: або йдемо до твоїх батьків, або я відведу тебе в поліцію.

Жінка, що проходила повз, пригальмувала, помітивши дитину, яка виривалася з рук чоловіка. Але, почувши слово "поліція", прискорила крок, не бажаючи втручатися й витрачати весь вечір на надання свідчень.

– Тоді в поліцію, – майже без страху видихнуло хлопченя, вже не сподіваючись на чиюсь допомогу.

– Ти впевнений? Адже я не жартую.

– І я не жартую. У мене немає батьків.

– На жалість тиснеш?

– Дядечку, якщо ви такий правильний, здайте мене копам, тільки не виїдайте мозок.

– Добре, сідай у машину, поїдемо в дільницю.

Хлоп’я про всяк випадок покосилося на всі боки, обдумуючи варіанти для втечі. Андрій, передбачивши його спроби звільнитися, міцно тримав хлопця за передпліччя і, ні на мить не послабляючи хватку, довів його до свого автомобіля.

Тільки після того, як Андрій зафіксував "злочинця" на пасажирському місці ременем безпеки, він сів за кермо і відразу ж заблокував усі двері.

– Нехила така тачка, – оцінив хлопчик.

– Так, мені теж подобається. Їздив уже на такій?

– Неа.

– Вітаю, у тебе сьогодні хороший день – зробив щось нове.

– Та який хороший? – пирхнув хлопчик. – Через вас всю ніч у клоповнику ночуватиму. Тітки з соцслужби припруться тільки завтра вдень.

– То ти вже не вперше ночуєш у відділку?

Хлопчик нічого не відповів і втупився у вікно, усім своїм виглядом показуючи, що йому байдуже до його конвоїра. Андрій теж вирішив дати хлопцю спокій і увімкнув музику. Так і їхали, не промовивши жодного слова.

– Стоп, а куди це ви мене привезли? – здивувався хлопчик, коли автомобіль заїхав у підземний паркінг новобудови. – Дядьку, ви що, з цих... педофілів?

– Ти диви, які слова знаєш!

– Чуєш, мужик, я так просто не дамся. Я зараз такий кіпіш підніму, весь будинок збіжиться, – і, помітивши посмішку на обличчі викрадача, додав: – Не віриш? Я можу!

– Чому ти думаєш, що не вірю? Вірю, звичайно. Тому дозволь мені зробити один дзвінок.

– Валяй, – максимально недбало кинув підліток, але сам усе ж таки злякано втиснувся в крісло.

– Мамо, – сказав Андрій, коли на тому кінці відповіли на його виклик, – я повернуся додому не один. Ми вже на паркінгу, тож скоро будемо.

– Ти що, додому мене привіз? – запитав хлопчик, коли розмова закінчилася.

– Так.

– А на фіга?

– Ти ж сам говорив, що не хочеш ночувати в клоповнику. Поспиш на чистому ліжку, а завтра відвезу тебе в поліцейський відділок.

– А відпустити слабо?

– Відпустити – це неправильно.

– А ти, типу, у нас увесь такий правильний?

– Типу того, – погодився Андрій.

Хлопчик трохи розслабився і вже цілком спокійно сприймав те, що відбувалося. Хоча Андрій до самої квартири не відпускав руки "злочинця", той, здавалося, навіть не помічав цього запобіжного заходу.

– А це хто? – перше, що запитала мама, коли побачила сина, який тримав за руку незнайомого хлопчика.

– Це... – зам’явся Андрій і обернувся до дитини. – До речі, а тебе як звати?

– А мене вже давно ніхто й нікуди не зве, – навмисно зухвало шмигнув носом хлопчина.

– Жартівник, значить, – спохмурнів Андрій. – Ім’я у тебе є? Чи, може, якесь поганяло?

– Я Вітя, – насупився хлопчик, вовком дивлячись спідлоба на дорослих, які обступили його.