Розділ 4. ВІН

За роки тренувань у футбольному клубі, Андрій навчився відчувати своїх на полі, а також позиції супротивника, що постійно змінюються. І хоча професійний спорт залишився у минулому, навички зосталися. Спостерігаючи за Інною зі свого потаємного укриття, Андрій відчував кожен крок недруга, що підкрадався до нього. Ось він причаївся за спиною. Тінь була маленька – підліток. Рука хлопця потяглася до кишені Андрія. "От наївний, і що він сподівається там знайти?" – усміхнувся Андрій, але не перешкоджав.

– Ай, – скрикнув злочинець, коли міцна рука Андрія стиснула тонкий зап'ясток хлопчика.

– Ти? – Андрій зі здивуванням упізнав в спійманому ним злодієві хлопчика, з яким зіткнувся вранці. Саме через цього шибеника його ретельно підібраний образ був зіпсований, і зустріч з Інною виявилася зовсім не такою, як Андрій запланував.

Хлопчик був дуже крихкий із запалими щоками та неймовірно величезними очима. Своїм зовнішнім виглядом він був схожий на Бджілкіну: такий самий беззахисний і безсилий. Старий та вицвілий одяг видавав дитину з неблагополучної сім'ї, принаймні штани бозна-коли прали, а кросівки, що вже квакали, давно пора було викинути на смітник.

– Дядечку, відпустіть! Я ж нічого не взяв! – заскавчало хлоп'я.

– Це тому, що в кишені нічого не було. Не думай, що я це так залишу. Вибирай: або йдемо до твоїх батьків, або я відведу тебе в поліцію.

Жінка, що проходила мимо, пригальмувала, помітивши дитину, що виривалася з рук чоловіка, але при слові "поліція" прискорила крок, не бажаючи вплутуватися, щоб потім не витрачати весь вечір на надання свідчень.

– Тоді в поліцію, – без особливого страху видихнуло хлопченя, вже не сподіваючись на чиюсь допомогу.

– Ти впевнений? Адже я не жартую.

– І я не жартую. У мене немає батьків.

– На жалість тиснеш?

– Дядечко, якщо ви такий правильний, здайте лягавим, тільки не виїдайте мені мозок.

– Добре, сідай у машину, поїдемо в дільницю.

Хлоп'я про всяк випадок покосилося на всі боки, прораховувавши варіанти для втечі. Андрій, передбачивши його спроби звільнитися, міцно утримував хлопченя за передпліччя і, ні на мить не послабляючи хватку, довів його до свого автомобіля.

Тільки після того, як Андрій зафіксував злочинця на пасажирському місці ременем безпеки, він сів за кермо і відразу заблокував усі двері.

– Нехила така тачка, – оцінив хлопець.

– Так, мені теж подобається. Їздив уже на такій?

– Неа.

– Вітаю, у тебе сьогодні хороший день – зробив щось нове.

– Та який хороший? – пирхнув хлопчик. – Через вас всю ніч у клоповнику ночуватиму. Тітки з соцслужби припруться тільки завтра вдень.

– То ти вже не вперше в поліційному відділку ночуєш?

Хлопчик нічого не відповів і уткнувся у вікно, усім виглядом показуючи, що йому немає діла до його конвоїра. Андрій теж вирішив дати хлопцю спокій і включив музику. Так і їхали, не промовивши жодного слова.

– Стоп, а куди це ви мене привезли? – здивувалося хлопченя, коли автомобіль заїхав в підземний паркінг новобудови. – Дядько, ви що, з цих, педофілів?

– Ти диви, які слова знаєш!

– Чуєш, мужик, я так просто не дамся, я зараз такий кіпіш підійму, весь будинок збіжиться, – і, помітивши посмішку на обличчі викрадача, додав: – Не віриш? Я можу!

– Чому ти думаєш, що не вірю? Вірю, звичайно, тому дозволь мені зробити один дзвінок.

– Валяй, – максимально недбало кинув підліток, але сам все ж таки злякано втиснувся в крісло.

– Мамо, – сказав Андрій, коли в телефоні відповіли на його виклик, – я повернуся додому не один. Ми вже на паркінгу, тож скоро будемо.

– Ти що, додому мене привіз? – запитав хлопчик на закінчення розмови.

– Так.

– А на фіга?

– Ти ж сам говорив, що не хочеш ночувати в клоповнику. Поспиш на чистому ліжку, а завтра відвезу тебе в поліційний відділок.

– А відпустити слабо?

– Відпустити – це неправильно.

– А ти типу у нас увесь такий правильний?

– Типу того, – погодився Андрій.

Хлопчик розслабився і вже цілком спокійно сприймав те, що відбувається. Хоча Андрій до самої квартири не відпускав руки злочинця, той ніби й не помічав цього запобіжного заходу.

– А це хто? – перше, що запитала мама, коли побачила сина, який тримає за руку незнайомого хлопчика.

– Це, – зам'явся Андрій і обернувся до дитини. – До речі, а тебе як звати?

– А мене вже давно ніхто й нікуди не зве, – навмисно зухвало шмигнув носом хлопчина.

– Жартівник, значить, – спохмурнів Андрій. – Ім'я у тебе є? Чи поганяло там якесь?

– Я Вітя, – насупився хлопчик, вовком дивлячись спідлоба на дорослих, які обступили його.

– Чудово! Я Ольга Петрівна, а це мій син Андрій, – жінка жестом запросила увійти. – Приємно познайомитися.