Розділ 2. ВІН

Андрій навіть уявити не міг, що цього ранку, збираючись на роботу, він хвилюватиметься, як студент перед іспитом. За місяць він зробив неможливе – завоював повагу всього колективу. Спочатку всі з побоюванням поставилися до нового боса, сумніваючись в його професіоналізмі. Дійсно, Андрій був далекий від архітектури, але мав головні якості: вміння організувати процес, а також просувати й продавати товари та послуги.

Насамперед він позбувся дрібних замовлень і зосередив роботу співробітників тільки на великі об'єкти. Відповідальніша робота передбачала й високі заробітки. Коли персонал отримав перші преміальні, то беззастережно капітулював перед новим керівництвом. Залишилося розв'язати питання з Інною Виноградовою.

– Андрію, довго ти ще будеш крутитися перед дзеркалом? Ні, ну правда, як дівчисько перед побаченням! Сніданок охолоне! – покликала його з кухні мама.

– Я вже тут. Ну, як я виглядаю? – він кілька разів покрутився, демонструючи свій одяг.

– І як це нечиста навіяла мені виховати сина-метросексуала? – награно сплеснула вона в долоні. 

– Що, занадто? Тоді піду переодягнуся.

– Ні, залишайся в цьому, мій красень-синочок. Може, знайдеться якась гарненька дівчина, яка завоює твоє серце, і ти забудеш про свою Бджілкіну.

– Тепер вона Виноградова.

– Так отож, сину. Бджилкіна заміжня. Вона обрала не тебе, тож змирись.

– Мамо, їй зараз погано.

– А кому добре? Якби усі були щасливі, то я сиділа б без роботи. А у мене, якщо ти помітив, немає відбою від клієнтів.

– Мамо, ось тому, що ти психолог, я і запитую, як я можу допомогти Інні?

– Спочатку поїж, – поклала вона йому в тарілку декілька оладок і полила їх вишневим варенням – його улюбленим. – Розумієш, Андрію, тут головне, щоб вона сама захотіла. Не можна насильно людину зробити щасливою. Деяким людям комфортніше бути нещасними.

– Хіба таке можливе? Вона ж страждає!

– Щоб вибратися з цього стану, потрібно почати діяти. Будь-які дії призводять до змін, а багато людей бояться тієї невідомості, яка буде за змінами.

– Інна не така, – заперечив він.

– Ти її десять років не бачив. Усі люди змінюються. Вона добровільно вже понад два місяці усамітнилася в будинку.

– Так було, але сьогодні вона вийде на роботу, – посміхнувся Андрій.

– Звідки така впевненість?

– Я сказав у бухгалтерії підготувати наказ про її звільнення. За законом можна – за три дні прогулу. Подруги точно знайдуть спосіб її виманити.

– Сина, а ти деспот! – мама театрально закотила очі, дивуючись талантам свого чада.

Її високорослий синок самовдоволено посміхнувся, з апетитом уплітаючи мамині страви.

– Тільки ти особливо не радій. Вона може не прийняти твою допомогу, – все ж таки підсолила жінка солодкість передчуття перемоги.

– Я не збираюся їй допомагати, навпаки, зроблю все можливе, щоб її позлити.

– Ось тоді вона тебе точно прожене.

– Не посміє. Я вдам ніби не впізнаю її. Між нами будуть стосунки начальника та підлеглої. Тільки так.

– Ох, сина, дограєшся. Головне, щоб ти не забував – вона у шлюбі. Ти не маєш права руйнувати чужу сім'ю. Вона ж вийшла заміж по любові, правильно? Зараз, звичайно, у твоєї Бджілкіної горе, але мине час, рани залікуються і будуть вони далі жити як чоловік та дружина. А ти через усе це тільки настраждаєшся.

– Все буде добре, мамо, обіцяю. Мені не боляче. Я тільки їй допоможу, а потім зникну, як і раніше.

– Скажеш теж, не боляче. Що я, не мати? Чи не психолог? Не розумію свого сина?

– Мамусечка, мені час йти на роботу, – цмокнув він її в щоку. – Точно маю гарний вигляд?

– Та йди вже, – сумно посміхнулася жінка.

Йому хотілося бігти сходами, але він дочекався ліфта і повільно спостерігав, як убувають цифри на табло, потім хотілося мчати на автомобілі, але Андрій тримався верхньої межі допустимої швидкості руху. Ціною неймовірних зусиль він з незворушним виглядом з'явився на роботі, але Інни ще не було на місці. О дев'ятій ранку вона теж не з'явилася. Він під надуманим приводом ще кілька разів заходив до її кабінету, сподіваючись, що просто пропустив прихід співробітниці. У двадцять хвилин на десяту Андрій заявився в бухгалтерію з розлюченим виглядом і зажадав надати йому готовий наказ на звільнення Інни Виноградової.

– А де Рая? Вже двох немає на робочому місці? – обурився він.

– Я тут, – борючись із задишкою, сповістила співробітниця кадрового відділу, яка тільки увійшла.

– Ви казали, що ваша подруга сьогодні точно вийде на роботу, і де вона?

– Внизу, вже підіймається, – не моргнувши, збрехала Рая.

– Добре, почекаємо ще трохи, але наказ у мене вже в руках, – показав він дівчині наданий йому документ.

Минуло ще п'ять хвилин, а Інна так і не з'явилася. Краєм ока Андрій бачив, як Рая наярює подрузі й щось їй шепоче в мікрофон, прикривши рота рукою. Не сила більше стримувати своє нетерпіння, і щоб не привертати увагу колег, Андрій спустився на перший поверх. Він вийшов з будівлі й попрямував до кавомашини, куди частенько бігали співробітники офісу. Хлопець-бариста просто дивовижно заварював напої й цим створював серйозну конкуренцію кафетерію на першому поверсі офісу. Андрій ніколи не купував кави на вулиці, але цього разу це було чудове виправдання, щоб побачити Інну хоч на секунду раніше.