Частина VІІІ. Астер брехала навіть правдою

Після відкриття скелетного архіву Венера оголосила траур.

Це було найцинічніше, найкрасивіше й найпередбачуваніше рішення з усіх можливих.

Палац Афродіти за одну ніч змінив золоті завіси на срібно-білі, на терасах запалили тисячі ламп пам’яті, оркестрові ядра отримали наказ грати музику «стриманої історичної скорботи», а кухні підготували траурні десерти з чорним медом і перламутровим пилом. Венера навіть горювала так, щоб у неї добре падало світло на вилиці.

У верхніх залах з’явилися аристократи в жалобному вбранні. Дім Салар обрав білі маски з тонкими тріщинами, що символізували «розкол між минулим і відповідальністю». Дім Мор прийшов у темному сріблі, ніби все ще сподівався, що чорний колір зробить їхні злочини менш помітними. Дім Вейл мовчав і носив зелений, бо Вейли навіть у траурі виглядали так, наче не оплакують мертвих, а вибирають, кого наступним записати в родову примітку.

Нижні платформи не вдягали траур.

Вони вимкнули зайве світло.

Це було значно страшніше.

Там, де раніше постійно миготіли ремонтні індикатори, рекламні екрани, ринки, майстерні, дисплеї з боргами й попередженнями про фільтри, тепер лишилися лише лінії аварійної навігації. Нижні сектори не грали музику, не запалювали декоративні лампи й не замовляли промови. Вони слухали імена.

Сорок три тисячі шістсот дванадцять імен.

І ще невідомі.

І ще ті, кого не встигли записати.

І ще ті, кого Венера, можливо, ніколи не знайде, бо їхні кістки з’їла не кислота, а рішення, підписане красивою рукою.

Палаци назвали це «днем пам’яті».

Низи назвали це «першим днем, коли мертві перестали бути бюджетом».

Астер Вейл стояла на центральній терасі Афродіти й дивилася вниз, крізь золоті хмари, за якими більше не могла уявляти порожнечу. Тепер там були коридори, екзокаркаси, імена, останні рецепти, голоси, жарти, скелети в рядах і чорний кристал архіву, який розповів планеті те, що жоден дім не зміг би красиво заперечити.

Мертві говорили краще за живих.

Живі, звісно, вже намагалися це виправити.

Рада домів за ранок зібрала три екстрені комітети: з історичної відповідальності, з компенсаційної рамки й з етичної подачі архівних матеріалів. Останній комітет Астер особливо ненавиділа. «Етична подача» на Венері означала: «Як зробити так, щоб люди плакали достатньо, але не вимагали повернення грошей». Після скелетного архіву навіть найбільш витончені формулювання смерділи сильніше за нижні кислотні шахти.

— Ви зараз думаєте про вбивство, — сказав Орест.

Він стояв поруч, тримаючи в руках два келихи води. Води, не вина. Після останніх днів вони обоє почали ставитися до венеріанських напоїв із повагою, яку зазвичай відчувають до замінованих дверей.

— Я думаю про політичну реформу, — відповіла Астер.

— Ви так само дивилися на морівського охоронця перед тим, як вивести його з ладу.

— Це була маленька реформа його життєвої траєкторії.

Орест простягнув їй келих.

— Перевірено?

— Мара перевірила.

— Тобто безпечно?

— Тобто якщо помремо, це буде не від води. Уже прогрес.

Вона взяла келих, але не випила. Її пальці на склі були спокійні. Занадто спокійні. Орест уже навчився: коли Астер Вейл виглядає абсолютно зібраною, десь усередині неї або йде війна, або збирається родинна рада, що майже те саме, тільки з кращим освітленням.

— Ви не спали, — сказав він.

— Ви теж.

— Я землянин. Ми компенсуємо сон паперами.

— Я венеріанка. Ми компенсуємо сон помстою.

— Це пояснює ваш ранковий вигляд.

Вона повернула голову.

— Мій ранковий вигляд?

Орест одразу зрозумів, що зайшов на небезпечну територію, але відступати було пізно. Венера вчила: якщо вже наступив на отруйну квітку, хоча б зроби вигляд, що це танець.

— Ви виглядаєте так, ніби можете оголосити війну трьом домам і одночасно образитися на погану зачіску в історичному портреті.

— Це був комплімент?

— Дипломатичний.

— Звучало як погано замасковане бажання лишитися живим.

— У мене багато бажань. Це одне з практичних.

Її усмішка ледь торкнулася губ.

Після поцілунку на Маскараді без масок між ними все змінилося й водночас нічого не стало простішим. Поцілунок не вирішив, ким вони були одне одному. Він лише прибрав кілька зручних брехень, а Венера ненавиділа вакуум у місцях, де раніше лежали брехні. Вона швидко заповнювала його ризиком, плітками й бажаннями, які не мали гарного протоколу.

Орест більше не вдавав, що стоїть поруч лише через місію.

Астер більше не вдавала, що не помічає.

Це було майже катастрофічно інтимно.

— Рада хоче, щоб я виступила, — сказала вона.

— Знаю.

— Вони вже надіслали проєкт промови.

— Погано?

— Там є фраза «трагічна спадщина складного періоду ранньої колонізації».

Орест заплющив очі.

— Хтось написав це про сорок три тисячі мертвих?

— Так.

— Сподіваюся, цей хтось уже втік.

— Ні. Він чекає погодження.

— Сміливий.

— Ні. Просто з дому Салар. У них етична чутливість замінена дизайнерською.

Внизу, крізь прозору підлогу тераси, пропливали хмари. Вони були такими самими красивими, як завжди. У цьому й була жорстокість. Після скелетного архіву небо мало б почорніти, палаци — потріскатися, музика — замовкнути. Але Венера залишалася Венерою: золотою, світлою, отруйною, байдужою до того, що люди нарешті дізналися, на чому стоїть їхній рай.

Браслет Ореста засвітився.

Земля.

Він прочитав повідомлення й тихо вилаявся.

Астер підняла брову.

— Земний дипломат лається на терасі трауру. Яка чарівна міжпланетарна інтеграція.

— Консорціум вимагає пояснення, чому дані скелетного архіву були передані у відкритий канал до завершення міжпланетарної експертизи.

— Скажіть їм, що мертві не люблять черги.