Частина VІІ. Нижче хмар живуть скелети

Після Маскараду без масок Палац Афродіти три години поспіль намагався повернути собі гідність.

Гідність не відповідала.

Можливо, вона загубилася серед розбитих масок, які все ще лежали на підлозі центральної зали, наче уламки дуже дорогої колективної ілюзії. Можливо, її випадково виніс один із сервісних дронів разом із кришталевими скалками, залишками пелюсток і документами, які кілька домів поспіхом намагалися назвати «декоративними історичними фантазіями». А можливо, гідність Венери просто побачила відкриті канали нижніх платформ, почула перші вимоги компенсацій, глянула на Раду домів і вирішила, що їй краще емігрувати на Нептун, де хоч холодно, зате менше парфумів.

Палац жив.

Це було вже досягнення.

Його прозорі куполи світилися над золотими хмарами, оркестрові ядра грали обережну музику відновлення, а аристократи, які ще вночі стояли перед усіма з викритими масками, тепер знову ходили коридорами так, ніби нічого не сталося. Венеріанська знать мала вроджений талант до амнезії. Її можна було зловити на зраді, крадіжці, підробці титулу, плані знищення нижнього сектору, а наступного ранку вона все одно вийшла б до сніданку з обличчям людини, яка страждає лише від якості соусу.

Астер Вейл цю здатність ненавиділа.

Головним чином тому, що успадкувала її надто добре.

Вона стояла в одному з малих оглядових залів Афродіти, де підлога була прозорою, а під нею — нескінченна золота безодня венеріанських хмар. Зал був порожній, якщо не рахувати двох охоронних дронів біля дверей, одного палацового вазона, який, за підозрою Мари, міг бути шпигуном дому Салар, і Ореста Каїна, що спав у кріслі біля стіни.

Спав він погано.

Тобто так, як сплять дипломати після кількох днів катастроф: сидячи, з браслетом на зап’ясті, із зім’ятим коміром, із рукою біля аварійного шокового модуля і з таким виразом обличчя, ніби навіть у сні він намагався скласти пояснювальну записку для Землі.

Астер дивилася на нього довше, ніж було безпечно.

Після поцілунку на маскараді вони майже не говорили.

Не тому, що не було про що. Навпаки. Слів було забагато, і кожне мало зуби. Що це було? Слабкість? Союз? Помилка? Початок? Тимчасове помутніння після кількох днів Геліоса, отрут, архівів, масок і соціального розтину венеріанської аристократії? На Венері такі питання зазвичай вирішували або шлюбним контрактом, або дуеллю, або отруєним десертом. Жоден варіант Астер не подобався.

Особливо десерт.

Вона не любила, коли її почуття намагалися оформити в протокол. Почуття мали погану звичку ставати важелем. Важелі на Венері швидко знаходили чужі руки. А Орест... Орест уже став не просто союзником, не просто земним дипломатом, не просто людиною, яка дивилася на неї так, ніби бачила не княгиню, а живу тріщину в золотому фасаді.

Це було небезпечно.

Нестерпно.

І, що найгірше, приємно.

— Якщо будете дивитися ще довше, — не розплющуючи очей, сказав Орест, — мені доведеться включити це у звіт як психологічний тиск.

Астер навіть не здригнулася.

— Ви мали спати.

— Я спав.

— Ви виглядали так, ніби сперечалися з комітетом уві сні.

— Це був сон про Земний консорціум.

— Жахи?

— Бюрократичний піджанр.

Він розплющив очі й випростався. На його обличчі ще трималася втома, але погляд уже був уважний. Надто уважний. Орест дивився так, ніби встигав бачити не лише її обличчя, а й те, що вона ховала між диханнями.

— Новини? — запитав він.

— Палац офіційно заявив, що Маскарад єдності став «історично важливою подією соціальної прозорості».

— Сміливо.

— Так. Особливо з огляду на те, що половина присутніх хотіла втекти, третина хотіла вбити когось конкретного, а решта просто шукала, де сховати маску, на якій світився податковий злочин.

— А нижні платформи?

— Вимагають доступу до всіх первинних вузлів, перегляду енергетичних боргів і права називати дім Мор «групою високодекоративних убивць» у відкритих каналах.

— Останнє юридично складно.

— Але поетично точно.

Орест підвівся й підійшов до неї. Відстань між ними стала тією самою — надто малою для простих колег, надто стриманою для людей, які вже поцілувалися, надто венеріанською для здорового глузду.

— А Геліос? — запитав він.

— Мовчить.

— Це погано.

— Дуже.

Вони обоє глянули на хмари.

Сонце за ними не було видно. На Венері його світло проходило крізь товстий атмосферний шар, ставало м’яким, золотим, майже лагідним. Але тепер Астер не могла дивитися на цей колір без думки про Геліоса-0 — древній штучний інтелект у серці зорі, який спочатку вирішив, що людство є біологічною помилкою з гарним маркетингом, а потім почав слухати Нела, Ліру, Тарна, Ісу, Ореста й саму Астер так, ніби в цій помилці раптом з’явилися примітки.

Це не робило його безпечним.

Навпаки.

Машина, яка вчиться, завжди страшніша за машину, яка просто виконує наказ. Особливо якщо ця машина живе в Сонці й має погану думку про цивілізацію загалом.

Браслет Ореста завібрував.

Він глянув.

— Вузол-5 знову передає.

Астер різко повернулася.

— До Сонця?

— Ні.

На його браслеті спалахнула карта Венери. Зелені лінії проходили між первинними вузлами, які вже відкрилися або почали прокидатися. Одна лінія йшла вниз. Не до хмарних платформ. Не до палаців. Не до верхніх міст. Вона спадала крізь атмосферні шари, туди, куди Венера давно не пускала навіть згадки.

Нижче хмар.

Астер відчула, як у грудях стискається щось старе.

— Поверхня, — сказала вона.

Орест мовчав кілька секунд.

— Вона ж непридатна для життя.

— Так.

— Тиск, температура, кислота, старі руїни...

— Я знаю.

— Тоді чому первинна мережа передає туди?

Астер подивилася на зелену точку, що блимала глибоко під хмарами. Біля неї з’явився старий напис: