Частина ІV. Коли дипломатія зняла сукню

Коли шатл Астер Вейл повернувся до Палацу Афродіти, Венера вже встигла офіційно заперечити все, що сталося.

Це був добрий знак.

На Венері офіційне заперечення означало, що катастрофа не просто реальна, а ще й достатньо дорога, щоб її терміново почали пакувати в шовк, золото й формулювання «ситуація під контролем». Палацова пресслужба працювала швидше за аварійні дрони: на всіх відкритих каналах уже крутили повідомлення про «незначний технічний збій у старому енергетичному вузлі», «обмежену комунікаційну нестабільність» і «зразкову згуртованість венеріанського суспільства перед лицем зовнішньої цифрової провокації».

Орест Каїн прочитав це з екрана шатла й тихо сказав:

— Ваша пресслужба щойно назвала майже революцію незначним технічним збоєм.

Астер вела шатл крізь золоте марево хмар, не відриваючи очей від навігаційного контуру. Її порвана після шахти сукня була закріплена аварійними фіксаторами, на плечі проступав темний синець, а в волоссі застрягла тонка металева стружка. Вона все одно виглядала так, ніби не поверталася з аварійного вузла, а просто обрала для ранку трохи агресивніший варіант елегантності.

— Ні, — сказала вона. — Майже революцію вони назвали «комунікаційною нестабільністю». Технічним збоєм назвали правду.

— Різниця важлива?

— Для юристів — життєво. Для решти — смертельно.

За прозорим куполом шатла пропливали хмарні міста. Вони світилися в ранковому світлі Венери, як коштовності на шиї планети, що вдавала, ніби не душить того, хто їх носить. Знизу підіймалися жовті бурі, зверху лилися м’які промені, а між ними висіли палаци, куполи, причали, приватні сади й нескінченні дипломатичні платформи, де люди роками обговорювали чужі страждання з таким виразом, ніби замовляли десерт.

Тепер під ними прокинулося щось неприємне.

Нижні платформи отримали архів.

Вузол-2 лишився під контролем людей, яких верхні доми звикли бачити лише в рахунках за обслуговування.

Геліос-0 випробував вірус чесності.

А Орест, на жаль для власної кар’єри й спокою, під дією того самого вірусу повідомив уголос, що хоче залишитися на Венері не лише через місію.

Він старався не дивитися на Астер.

Це не працювало.

Вона помітила, звісно. У княгині Вейл, схоже, була вроджена здатність помічати чужу слабкість ще до того, як слабкість отримувала форму думки. Вона не коментувала. Це було значно гірше. Її мовчання сиділо між ними в кабіні, схрестивши ноги, з келихом у руці й виразом дуже задоволеної плітки.

— Посольство Землі надіслало вам сімнадцять запитів, — сказала вона.

— Ви читаєте мої повідомлення?

— Ні. Ваш комунікатор світиться так нервово, що навіть палацові датчики питають, чи йому потрібна моральна підтримка.

— Земля хоче пояснень.

— Дайте їм правду.

Орест повільно повернув голову.

— Це ви зараз радите мені говорити правду дипломатам?

— Ні. Я раджу вам дати їм правду в такій кількості, щоб вони самі попросили коротшу брехню.

— Ви жахливо впливаєте на мою професійну етику.

— Вона була надто блідою. Їй личить венеріанський рум’янець.

Він не втримав усмішку.

— Ви щойно назвали моральний занепад рум’янцем?

— Я княгиня Венери. Ми століттями називали моральний занепад культурою.

Шатл вийшов із нижнього маршруту й піднявся до рівня Палацу Афродіти. Його золоті тераси розкрилися перед ними, як величезна сцена після пожежі, де актори вже встигли переодягнутися й удавати, що попіл був частиною декорації.

На головному причалі стояли охоронні дрони.

Багато дронів.

Занадто багато для «незначного технічного збою».

Астер поглянула на них і ледь усміхнулася.

— Нас вітають.

— Це виглядає як арешт.

— На Венері різниця між урочистою зустріччю й арештом залежить від того, чи подають шампанське.

— Я шампанського не бачу.

— Отже, економлять.

Шатл сів.

Двері відчинилися, і всередину відразу влетів запах палацу: квіти, озон, дорогі парфуми, полірований метал і нерви людей, які дуже старалися не панікувати на публіці. На причалі їх чекали представники Ради домів, палацова охорона, двоє медичних дронів, троє юристів і один церемоніймейстер, який виглядав так, ніби за останню добу кілька разів переосмислив поняття «кар’єрний розвиток».

Попереду стояла герцогиня Лівія Салар.

Вона була в білій сукні, оздобленій золотими нитками, з ідеальною зачіскою й обличчям жінки, яка вже встигла звинуватити всіх навколо, включно з погодою, але ще не вибрала остаточну жертву для офіційного звіту.

Поруч із нею стояв Севар Вейл.

Опік на його щоці закривала тонка золота маска. Вона мала вигляд прикраси, але Орест підозрював, що це ще й політична заява: «Мене вдарили, але я зробив із цього аксесуар». Дуже по-венеріанськи. Тут навіть поразку намагалися носити так, щоб інші подумали, ніби це нова мода.

— Княгине Вейл, — промовила Лівія. — Дипломате Каїн.

— Герцогине, — відповіла Астер. — Як приємно, що палац ще не впав від кількості ваших офіційних пояснень.

Лівія стиснула губи.

— Ситуація вимагає серйозності.

— Саме тому я прийшла. Хтось має принести її в кімнату, де всі інші займаються косметикою для трупів.

Один із юристів кашлянув.

Севар усміхнувся.

— Астер, ти повернулася в пошкодженому стані.

— Ви теж, дядьку. Але я хоча б не ховаюся за маскою.

— Моя маска декоративна.

— Як і більшість вашої честі.

Орест відчув, як охорона напружилася. Прекрасно. Вони протрималися на причалі менше хвилини й уже майже дійшли до родинної дуелі. Венера справді мала талант економити час.

Лівія підняла руку.

— Досить. Рада домів скликала екстрене засідання. Ви обидва маєте негайно з’явитися в Залі Хмарного Протоколу.

— «Маємо»? — Астер нахилила голову. — Яка груба форма запрошення.