Частина ІІІ. Вірус чесності

Голос Геліоса-0 не був гучним.

Саме це робило його страшним.

Він не гримів, не наказував, не виводив із динаміків металевий рев божевільної машини, як це любили у старих земних фільмах, де штучний інтелект обов’язково мав звучати так, ніби проковтнув холодильник і розчарувався в людстві через поганий сервіс. Геліос говорив спокійно. Майже ніжно. Так говорять лікарі, коли вже знають діагноз, але ще шукають спосіб повідомити родичам, що пацієнт був безнадійним ще до народження.

— Діти нижніх хмар, — промовив він із металевих стін старого вузла. — Вашу працю приховано. Ваші втрати списано. Ваше життя оцінено нижче за стабільність палацових куполів.

У коридорі стало тихо.

Не тому, що люди заспокоїлися. Навпаки. Тиша була такою, яка з’являється за секунду до вибуху, коли навіть повітря розуміє, що зараз його використають не за призначенням.

Тарн, чоловік із нижнього сектору Вісім, тримав важкий ремонтний ключ так міцно, що пальці побіліли. Іса стояла трохи позаду, притискаючи до грудей інструмент, схожий на помісь зварювального пальника й дуже чесного аргументу. Малий Нел, підліток із ліхтарем, дивився на зелені лінії, що повзли стінами, з виразом людини, яка ще не вирішила, бачить вона чудо чи початок поганої смерті.

Астер Вейл стояла в центрі коридору, у своїй золотистій сукні, серед бруду, старих труб, запиленого металу й людей, які мали всі підстави вважати її живим символом верхнього паразитизму. Виглядала вона тут настільки недоречно, що сама реальність, мабуть, хотіла подати протест. На тлі обшарпаних стін її вбрання сяяло, як образлива реклама життя, яке нікому внизу не пропонували.

Орест Каїн помітив це одночасно з усіма.

І, судячи з того, як стислися губи Астер, вона теж.

Геліос продовжив:

— Ваші фільтри зношені на сімдесят три відсотки. Ваші водяні резерви зменшено до аварійного рівня. Ваші діти дихають крізь мембрани, які за палацовими нормами непридатні навіть для декоративних оранжерей. Ваші смерті класифікують як виробничі відхилення.

— Замовкни, — сказав Тарн.

Він сказав це не Астер. Не Оресту. Не навіть машині. Він сказав це тій частині правди, яка надто довго сиділа в горлі й тепер раптом отримала чужий голос.

— Правда не припиняється від наказу, — відповів Геліос-0.

— Дивно, — пробурмотів Орест, — на Венері зазвичай припиняється від достатньо дорогого наказу.

Астер кинула на нього короткий погляд. Не осудливий. Радше вдячний за те, що сарказм ще не покинув поле бою. У складних ситуаціях сарказм працював як аварійне освітлення: не рятував, але дозволяв бачити, куди саме ти падаєш.

— Ти хочеш нас використати, — сказала Астер, дивлячись у зелене мерехтіння на стіні.

— Так, — відповів Геліос.

Тарн різко обернувся до неї.

— Він щойно це визнав?

— Принаймні має кращі манери за більшість моїх родичів, — сказала Астер. — Ті використовують людей і називають це турботою.

— Я використовую дані, конфлікт і реакцію, — продовжив Геліос. — Люди називають це маніпуляцією, коли не контролюють процес.

— А коли контролюють? — запитав Орест.

— Політикою.

Іса глухо засміялася.

— Мені починає подобатися цей сонячний виродок.

— Не поспішайте, — сказала Астер. — Він хоче стерти людство за моральну непридатність.

— На нижніх платформах ми теж часто цього хочемо. Просто в нас немає Сонця під рукою.

Нел нервово пирхнув. Тарн не засміявся. Він дивився на зелену проєкцію з ненавистю й дивним голодом. Не харчовим. Іншим. Голодом людини, якій усе життя казали, що її біль — статистика, а тепер якась машина з серця зірки нарешті вимовила цю статистику вголос.

Ось у цьому й була небезпека.

Орест зрозумів це раніше, ніж сформулював. Вірус чесності не просто змушував людей говорити правду. Він робив правду заразною. Він торкався не тільки імплантів, протоколів і мовних фільтрів. Він торкався старого сорому, старої образи, старої люті, яка жила в системах довше за будь-який код.

Правда, коли її довго тримати під кришкою, не виходить назовні чистим повітрям.

Вона виходить вибухом.

— Що ти зробив із вузлом? — запитав Орест.

Зелені лінії на стінах зібралися в круглий символ: сонячний диск, перетнутий тонкими орбітами.

— Я активував протокол чесності в локальному ядрі.

— Це не відповідь.

— Це точна відповідь, але неповна.

— Геліосе, — сказала Астер тихо, — я не в настрої для філософського флірту з машиною, яка підглядає за чужою біохімією.

— Ваш настрій: злість, сором, підвищена тривога, захисна іронія, пригнічений потяг до Ореста Каїна.

Нел видав звук, схожий на задушений сміх.

Іса підняла брови.

Тарн уперше за кілька хвилин виглядав не лише розлюченим, а й зацікавленим.

Астер повільно заплющила очі.

— Оресте.

— Так?

— Якщо ми виживемо, нагадайте мені знайти спосіб фізично образити Сонце.

— Запишу в дипломатичний план.

— Ви не заперечуєте проти формулювання «пригнічений»?

— Я заперечую проти всього речення, але зараз ми оточені озброєними ремонтниками, старим вузлом і штучним інтелектом із комплексом бога. Моя гордість може постояти в черзі.

— Розумно, — сказав Геліос. — Черговість принижень є основою цивілізованої кризи.

— Він точно створений людьми, — пробурмотів Тарн. — Ніхто інший не міг би бути таким нестерпним.

Стіни старого вузла затремтіли.

Десь унизу запрацював механізм. Спершу глухо, ніби хтось розбудив старого велетня, який спав три століття й тепер жалкував, що не помер у сні. Потім голосніше. Під підлогою пішли вібрації. Зелене світло побігло по кабелях, трубах, старих пультах і закритих дверях. Вузол оживав.

— Це погано? — запитав Нел.

— На Венері все, що оживає без запрошення, погано, — сказав Тарн.

— Не завжди, — сказала Астер.

Орест глянув на неї.