Частина ІІ. Княгиня з кислотною усмішкою

Астер Вейл народилася в кімнаті без вікон.

Це була перша брехня, яку їй подарувала Венера.

Звісно, у родовій хроніці дому Вейл усе виглядало значно красивіше. Там було написано, що майбутня княгиня з’явилася на світ у верхній сонячній залі Палацу Афродіти, під час ранкової грози, коли золоті хмари розступилися перед першим променем, а скрипки живого оркестру самі заграли старий венеріанський гімн. У хроніці навіть згадували, що новонароджена Астер не плакала, а «уважно дивилася на світ, ніби вже оцінювала його придатність».

Останній пункт був майже правдою.

Усе інше — дорога, відполірована, пахуча брехня, якою венеріанська знать мастила історію, щоб та менше скрипіла.

Насправді Астер народилася в нижньому медичному секторі, під палацовими опорами, за сім рівнів від музичних залів і за двісті метрів від старого стабілізаційного ядра, яке тоді ще офіційно не існувало. Її мати, княгиня Еліра Вейл, саме поверталася з таємної зустрічі з представниками дому Мор, де укладала союз, який мав стати весіллям, економічним переворотом або кровопролиттям, залежно від настрою сторін. Пологи почалися раптово, як більшість важливих речей на Венері: невчасно, непристойно і з ризиком для репутації.

Родові лікарі пізніше переписали все.

Служниці мовчали.

Охоронців замінили.

Медичний дрон, який приймав пологи, зник із реєстру через шість годин після народження дитини. У офіційних документах було зазначено: «утилізовано через технічну втому». На Венері навіть роботам не дозволяли втомлюватися без політичного підтексту.

Астер дізналася правду в одинадцять років.

Її дядько Севар Вейл розповів їй це під час уроку родової етики. Він любив такі уроки. Вони відбувалися в зимовій галереї, де під прозорою підлогою виднілися кислотні хмари, а на стінах висіли портрети предків, які дивилися на дітей так, ніби вже розчарувалися в них заочно.

— Тебе не народили під грозою, — сказав Севар, прогулюючись між портретами. — Тебе народили в технічному секторі, де пахло мастилом і страхом. Запам’ятай це.

Мала Астер сиділа на високому стільці, тримаючи руки на колінах. На ній була біла сукня з жорстким коміром, який натирав шию. Вона не скаржилася. У домі Вейл дітей учили не скаржитися раніше, ніж читати. Читати вчили трохи пізніше, щоб дитина спершу зрозуміла: світ болить навіть без тексту.

— Чому я маю це запам’ятати? — запитала вона.

Севар усміхнувся.

— Бо родова легенда існує не для того, щоб ти в неї вірила. Вона існує для того, щоб інші вірили в тебе.

— А якщо я скажу правду?

— Тоді ти будеш правою дівчинкою з поганим майбутнім.

— А якщо збрешу?

— Тоді, можливо, станеш княгинею.

Вона запам’ятала.

Не тому, що повірила йому. А тому, що в одинадцять років уперше зрозуміла: на Венері правда була не скарбом, а кислотою. Її не зберігали в скринях. Її тримали у спеціальних контейнерах, далеко від шкіри, очей і сімейних обідів. І якщо вже доводилося торкатися, краще було робити це в рукавичках.

Тепер, багато років потому, Астер стояла перед дзеркалом у своїх приватних апартаментах Палацу Афродіти й дивилася на власне відображення так, ніби воно теж могло зрадити.

Дзеркало було старим, ще механічним, без фільтрів, без корекції шкіри, без делікатного редагування настрою. Такі дзеркала на Венері вважалися або предметом розкоші, або видом психологічного насильства. Астер тримала його саме через друге. Вона любила знати, що бачить справжнє обличчя. Навіть якщо це обличчя їй не завжди подобалося.

Після ночі балу й ранку в нижньому серці палацу вона виглядала бездоганно.

Це було, звичайно, результатом двох годин роботи камеристок, трьох відновлювальних процедур, одного нервового зриву юної стилістки й дуже дорогого крему, який обіцяв прибрати сліди втоми, провини та родинних конфліктів. Крем не міг виконати останній пункт, але коштував так дорого, що всі робили вигляд, ніби може.

На ній була сукня кольору світлої міді з напівпрозорими шарами, що закривали більше, ніж обіцяли, і обіцяли більше, ніж дозволяв протокол. Золоті нитки спліталися на плечах, спускалися вздовж рук, обіймали талію тонкими лініями, схожими на витончені кайдани. Шия лишалася відкритою. Це було не порушення пристойності, а стратегічний жест. На Венері відкриті ділянки шкіри часто говорили голосніше за промови, особливо якщо поруч стояли люди, які вміли читати поглядом.

Астер посміхнулася своєму відображенню.

Посмішка вийшла саме такою, як треба: м’якою, отруйною, трохи втомленою, достатньо людською, щоб викликати довіру, і достатньо хижою, щоб довіра швидко пошкодувала про власну наївність.

— Занадто чесно, — сказала вона.

Дзеркало, на щастя, не відповіло.

Позаду тихо відчинилися двері. У кімнату зайшла Мара — стара камеристка дому Вейл, єдина людина в палаці, яка могла поправити княгині зачіску, назвати сенатора ідіотом і залишитися живою. Її волосся було сивим, руки сухими й точними, а погляд таким спокійним, що поруч із ним більшість політиків виглядали як діти, спіймані на крадіжці цукру.

— Рада домів збирається за двадцять хвилин, — сказала Мара.

— Рада домів збирається щоразу, коли боїться думати окремо.

— Цього разу вони бояться вас.

— Прогрес.

Мара підійшла й поправила на плечі золоту нитку.

— Ви обрали надто м’яку сукню.

— Я хочу, щоб вони помилилися.

— Вони й так помиляються. Це їхній основний внесок у цивілізацію.

Астер ледь усміхнулася.

— Ви сьогодні щедра на ніжність.

— Після вчорашнього балу ніжність у палаці закінчилася разом із нормальним шампанським.

Мара закріпила на шиї Астер тонке намисто з зеленими каменями. Вони світилися ледь помітно, наче маленькі краплі замороженої кислоти.

— Дім Вейл незадоволений, — сказала вона.

— Дім Вейл незадоволений із часів першого предка, якому дали замало влади й забагато дзеркал.