Частина І. Палац Афродіти

Палац Афродіти пережив бал правди так, як усі великі венеріанські інституції переживали катастрофи: спочатку заперечив, потім наказав прибрати кров із мармуру, потім створив комісію, яка мала довести, що кров була декоративною.

До ранку центральна зала вже знову сяяла. Це було майже образливо.

Ще кілька годин тому тут розсипалися союзи, плакали герцогині, андроїди згрібали уламки келихів разом із уламками репутацій, а половина присутніх аристократів уперше в житті дізналася, що їх ненавидять не таємно, а досить організовано. Тепер підлога блищала, золоті колони гордо підпирали прозоре склепіння, музичний кристал був замінений на резервний, а в повітрі пахло жасмином, озоном і дуже дорогим відчаєм.

На Венері навіть відчай мав бути дорогим. Інакше його не пускали у вищі кола.

Орест Каїн стояв біля панорамного вікна на західній терасі й дивився вниз, на хмари. Вони рухалися повільно, густо, жовто-золотими хвилями, ніби планета під палацом варила власний суп із кислоти, тиску й давніх політичних помилок. За цими хмарами ховалася поверхня Венери — розпечена, ворожа, майже міфічна. Більшість мешканців верхніх міст ніколи її не бачила. Вони жили в палацах, станціях, дирижаблях, хмарних куполах і чудово вміли робити вигляд, що низу не існує.

Це була головна архітектурна ідея Венери: якщо не дивитися вниз, можна довго вважати себе небожителем.

Орест не вірив у небожителів. Він був землянином, дипломатом і людиною, якій за останню добу штучний інтелект із Сонця прокоментував біохімічний потяг до княгині Астер Вейл. Після такого навіть богам важко зберегти авторитет.

У кишені його темного дипломатичного камзола вібрував комунікатор. Він вібрував уже сьомий раз за десять хвилин. Орест не відповідав.

Земне посольство хотіло звіт.

Земний консорціум хотів пояснень.

Венеріанська служба безпеки хотіла допиту.

Три великі доми хотіли приватної розмови.

Один дрібний дім хотів вибачень за те, що Орест під час хаосу випадково збив їхнього молодшого графа з ніг. Граф, за останніми даними, вижив, хоча його гідність перебувала в критичному стані й, мабуть, потребувала пересадки.

Астер Вейл нічого не хотіла.

Це турбувало Ореста найбільше.

Княгиня, яка вміла усміхатися так, ніби милувалася смертним вироком, після балу зникла. Не ефектно, не театрально, не через таємний люк у підлозі — хоча Орест не сумнівався, що такі люки в палаці були, і, ймовірно, мали окрему систему бронювання. Вона просто відійшла від нього після останнього танцю, торкнулася пальцями його рукава, сказала: «Не помріть до обіду, пане Каїне, це зіпсує мені розклад», — і розчинилася серед людей, які вже почали перекладати провину одне на одного з майстерністю оркестру.

Відтоді він її не бачив.

Це було погано.

Орест не довіряв тиші після жінок на кшталт Астер. Така тиша зазвичай означала, що десь уже відкрилися три приховані канали, хтось дістав старий ніж, а один сенатор почав писати заповіт, хоч сам ще не розумів чому.

Позаду заскрипіли двері.

— Ви ще живі, — сказав голос.

Орест не обернувся одразу. Усміхнувся у скло, де відбивалася тонка постать у золотистому халаті поверх білої сукні, зібране темне волосся, зелені камені у вухах і вираз обличчя жінки, яка могла одночасно врятувати вас від кулі й замовити цю кулю в кращого майстра.

— Ви запізнилися, княгине, — сказав він. — Я вже майже почав хвилюватися.

— Майже?

— Я дипломат. Повна емоція потребує погодження.

Астер Вейл підійшла до нього й стала поруч. Вона пахла холодним чаєм, грозою і чимось ледь солодким, що на Венері, без сумніву, могло виявитися або парфумом, або нервово-паралітичною речовиною з нотами ванілі.

— Палац просить вибачення за незручності, — сказала вона.

Орест нарешті повернув до неї голову.

— Незручності?

— Так у протоколі називають масове викриття злочинів, зраду кількох домів, перестрілку, два нервові зриви, один незаконний шлюбний контракт і напад сонячного штучного інтелекту.

— Я бачу, венеріанський протокол оптимістичний.

— Ні. Просто він добре оплачений.

Астер дивилася вниз на хмари. Світло ранку лягало на її обличчя м’яко, майже ніжно, але Орест уже знав: Венера робить усе м’яким перед тим, як роз’їсти до кістки.

— Скільки загиблих? — запитав він.

— Офіційно? Ніхто.

— А неофіційно?

— Троє. Один від кулі, один від отрути, один від сорому.

Орест повільно видихнув.

— Від сорому?

— Міністр культурних зв’язків. Після того як зізнався, що ніколи не розумів різниці між оперою і довгим політичним стогоном, його серце не витримало. Або витримало б, якби він не мав у кишені капсулу швидкого самопокарання.

— У вас є капсули швидкого самопокарання?

— Не у всіх. Тільки у людей із титулами, яким важливо померти швидше, ніж їх встигнуть висміяти.

— Цивілізаційне досягнення.

— Ми пишаємося.

Вони мовчали кілька секунд. За прозорим склом у хмарах спалахнула блискавка. Вона була зеленою. Кислотна електрика розірвала жовту безодню й згасла, залишивши після себе світловий шрам.

— Геліос-0 залишив слід у палаці, — сказала Астер.

Орест випростався.

— Де?

— Усюди.

— Дуже конкретно. Мені подобається, коли загроза поводиться як поганий ремонт.

— Він не просто зламав трансляційний вузол. Він торкнувся внутрішніх архівів палацу. Приватних реєстрів, протоколів домів, старих каналів зв’язку, системи музичного ядра, навіть кухонних алгоритмів.

— Кухонних?

— Сніданок сьогодні відмовився брехати про калорійність.

— Жорстоко.

— Одна графиня плакала над тістечком. Вперше в житті вона почула правду від десерту.

Орест мимоволі засміявся. Астер усміхнулася кутиком губ, але її очі залишалися уважними.

— Це не просто атака, — сказала вона. — Це розвідка.

— Він перевіряв Венеру.