Пролог. Бал, на якому сказали правду

Венера завжди вміла прикидатися раєм.

З відстані вона світилася ніжним золотом, наче хтось загорнув смертельну планету в оксамитову обгортку й підписав дрібним шрифтом: «Увага, всередині — кислота, аристократія і моральна корозія». Її хмари були схожі на збиті вершки для богів, які давно втратили апетит, а палаци зависали над жовто-білими безоднями так гордо, ніби гравітація була соціально нижчою за них.

Тут не казали «отрута».

Казали: «традиційний венеріанський акомпанемент до політичної розмови».

Тут не казали «змова».

Казали: «спільна ініціатива кількох зацікавлених домів».

Тут не казали «вбивство».

Казали: «остаточне коригування присутності».

А коли хтось раптом помирав під час вечері, його місце не прибирали одразу. На Венері вважали неввічливим переривати подачу десерту через таку дрібницю, як холодне тіло впливового сенатора, який ще пів години тому називав себе майбутнім архітектором цивілізації. Цивілізація, до речі, зазвичай почувалася краще без таких архітекторів, але ніхто не казав цього вголос.

До сьогодні.

Сьогодні у верхніх шарах атмосфери Венери, на висоті, де хмари вже переставали бути погодою і ставали політичним інструментом, палац Афродіти приймав Великий бал примирення. Назва була настільки брехливою, що її навіть не стали перевіряти на державній комісії етики. Венеріанські комісії етики існували лише для того, щоб багаті люди могли офіційно довести: вони достатньо багаті, аби етика не заважала їм жити.

Палац Афродіти висів над кислотним океаном хмар на сімнадцяти антигравітаційних кільцях, кожне з яких коштувало більше, ніж річний бюджет трьох меркуріанських шахтарських міст. Його нижні тераси тонули у світлі, верхні куполи ловили блиск Сонця, а центральна зала була прозорою до самого неба. Крізь стелю видно було жовте марево атмосфери, електричні спалахи далеких бур і тонку лінію орбітальної станції, що повільно проходила, як лезо по шкірі планети.

Сам палац мав вигляд витонченої погрози.

Стіни з перламутрового сплаву світилися зсередини. Колони, закручені спіралями, нагадували застиглі вихори. На підлозі темніло скло, під яким рухалися голографічні карти старих венеріанських домів: Вейл, Салар, Мор, Літан, Аурен, Кассіон. Їхні кордони змінювалися кожні кілька хвилин, бо на Венері навіть декоративна карта не могла втриматися від інтриги.

Гості прибували з небесних причалів у золотих капсулах, перламутрових човниках, персональних дирижаблях і родових шатлах, оздоблених гербами, яких було так багато, що історики давно перестали розуміти, де закінчується генеалогія і починається психічний розлад.

Жінки спускалися сходами в сукнях із живого шовку, що змінював колір залежно від настрою, тиску, температури й розміру боргів родини. Чоловіки носили високі коміри, темні мундири, фамільні клинки, дипломатичні маски й обличчя людей, які вміли посміхатися під час підписання вироку. Андроїди-офіціанти ковзали між ними, несучи келихи з паруючими напоями, страви з синтетичних молюсків і маленькі ампули антидоту — для тих, хто не довіряв господарям. Тобто для всіх.

Над залом лунав оркестр.

Не живий, звісно. Живі музиканти мали прикру звичку чути зайве, закохуватися не в тих, писати мемуари й іноді мати совість. Венера давно замінила їх на напіворганічні інструменти, що грали бездоганно, страждали мовчки й не вимагали гонорарів. Скрипки дихали, труби пульсували, кристалічні арфи ловили електричні імпульси атмосфери й перетворювали їх на музику, настільки прекрасну, що навіть найцинічніші гості на мить згадували про душу. Потім, звичайно, швидко приходили до тями й перевіряли, чи не вкрали в них печатку.

Орест Каїн прибув рівно о двадцять першій за венеріанським верхнім часом.

Він не любив запізнюватися. Запізнення на Венері могло означати три речі: слабкість, дурість або те, що тебе щойно розчинили в приватній лабораторії. Орест не хотів, щоб про нього думали перше, підозрювали друге чи перевіряли третє.

Він вийшов із дипломатичної капсули без поспіху, хоча всередині в нього все стискалося так, ніби власні органи провели закриту нараду й вирішили евакуюватися. На ньому був темний костюм земного крою, адаптований для венеріанського двору: високий комір, срібні застібки, тонкі лінії захисного поля вздовж рукавів. На лівому зап’ясті блимав браслет протоколу, у правому вусі сидів перекладач, у кишені лежав мініатюрний аналізатор отрут, а під ребрами — тривога, яку жоден аналізатор чомусь не розпізнавав як смертельну речовину.

— Дипломат Орест Каїн, делегація Земного архівного консорціуму, — оголосив церемоніймейстер.

Голос його розлетівся залом, і кілька десятків облич повернулися до Ореста з тією венеріанською увагою, яка завжди нагадувала погляд хижої квітки. Красива, ароматна, смертельна, ще й, найімовірніше, з родовим титулом.

Орест усміхнувся.

Це була професійна усмішка дипломата: достатньо тепла, щоб не образити, достатньо холодна, щоб не запросити до близькості, і достатньо порожня, щоб у ній можна було сховати три державні таємниці й маленьку особисту ненависть до всього людства.

— Пане Каїне, — прошепотів його внутрішній радник через імплант, — нагадую: не приймайте напої від дому Мор, не торкайтеся рукавичок представників Салар, не залишайтеся наодинці з членами родини Літан, не погоджуйтеся на танець із вдовами Кассіон і за жодних обставин не жартуйте про кислотні дощі.

— Тобто розважатися заборонено, — тихо відповів Орест, не розтуляючи губ.

— За венеріанськими мірками, ви вже живете надто довго.

— Дякую, завжди приємно отримати підтримку від програмного забезпечення.

Імплант промовчав із гідністю машини, яка знала всі його медичні показники й тому мала моральну перевагу.

Орест рушив до центральної зали. Під ногами в нього розкривалися голографічні пелюстки — протокол палацу вітав кожного гостя індивідуальним символом. Для представників Венери це були родові квіти, герби, хижі птахи або стилізовані леза. Для Ореста палац обрав білий квадрат.