Епілог

Кажуть, що на третьому курсі університету студенти нарешті стають дорослими й починають мислити виключно категоріями майбутньої кар'єри. Але якщо у вашій системі координатором є Аліса Кузнєцова, а головним генератором ідей — Максимчук Максим, то доросле життя все одно приречене на легкий кулінарний хаос.

Теплий вересневий вечір повільно опускався на наше студентське містечко. Ми сиділи на широкому підвіконні у новій, щойно відкритій лабораторії системного аналізу, на яку наш факультет отримав грант. Усі новенькі комп'ютери були вимкнені, а посеред столу височіла велика коробка з нашою незмінною святковою запіканкою.

Аліса сиділа, підібгавши під себе ноги, і тримала в руках свій новенький глянцевий диплом голови студентського парламенту університету. Вона вивчала його через окуляри з таким виразом обличчя, наче перевіряла водяні знаки на автентичність.

— Отже, Максимчук, — вона повільно повернула голову до мене, і її великі зелені eyes прищурилися з тією самою рідною, комедійною іскрою. — Наш дворічний експеримент офіційно занесено до архіву університету. «Теорію взаємного тяжіння хаосу і порядку» визнано кращим молодіжним стартапом року. Але за моїм новим графіком на третій курс у нас знову виникає дефіцит часу. Ти запізнився на нашу потокову лекцію з менеджменту на чотири хвилини.

— Кузнєцова, чотири хвилини — це похибка на те, що я намагався віджати у Дениса з міжнародного бізнесу останню пачку сухариків із крабом у нашому буфеті! — посміхнувся я, підсовуючись ближче і обережно забираючи в неї диплом, щоб її пальці нарешті розслабилися. — До речі, тримай один сухарик. Це для повної верифікації нашого статусу.

Вона кумедно пирхнула, але сухарик усе ж таки взяла. На її щоках миттєво розцвів той самий чарівний, лавандово-рожевий рум'янець від нашої близькості.
— Фіксую використання харчових ресурсів як спробу уникнути відповідальності за регламент.

В цей момент двері лабораторії з гуркотом відчинилися, і в кабінет залетів Влад. На ньому була куртка капітана збірної університету з футболу, а в руках він тримав величезний золотий кубок міського чемпіонату.
— Максе! Бро! Алісо! Ми зробили їх! — загорлав він на всю лабораторію, мало не знісши плечем новий лазерний принтер. — 1:0 на користь нашого маркетингу! Діана так шалено махала помпонами на правому фланзі, що захисники «Логосу» просто втратили орієнтацію в просторі! Її новий, фіолетовий манікюр діяв на них як потужний деструктивний тригер!

Діана, яка зайшла слідом, ефектно поправила свої великі рожеві окуляри:
— Владе, твій міокард сьогодні працював на тверду дванадцятку. Наш стрім із матчу вже набрав двадцять тисяч переглядів! Максимчук, твій «метод футбольного пресингу під соусом емоційного інтелекту» офіційно переміг їхній елітарний пафос!

Ми всі дружно розсміялися, передаючи з рук до рук шматочки маминої запіканки. Наш старий одинадцятий клас, який колись панічно шукав кабінет астрономії, тепер упевнено контролював весь університетський простір.

Коли хлопці й дівчата побігли святкувати перемогу на стадіон, ми з Алісою залишилися біля вікна. Вечірнє сонце красиво підсвічувало золоте листя каштанів на алеї, а в повітрі пахло прохолодою, корицею та вечірнім затишком.

— Ми пройшли довгий шлях, Максим, — тихо сказала вона, кладучи голову мені на плече. На ній знову було моє велике сіре худі, яке тепер назавжди переїхало в її гардероб. — Від переплутаного кабінету 403, паперового Анатолія з відірваною рукою до цієї лабораторії. Мій старий підручник із психології казав, що ідеальні системи не терплять випадкових помилок.

— Але наш хаос виявився найкращою помилкою всесвітнього тяжіння, розумнице, — я посміхнувся, обережно обіймаючи її за талію.

Я трохи підняв штанину своїх нових джинсів. На моїй шкарпетці було вишито крихітне зелене серце, всередині якого світилася літера «А». Аліса миттєво витягнула вперед свою ногу в білому кросівку, демонструючи точно таке ж каченя на своїй срібній вервиці навколо кісточки. Наша дзеркальна екосистема працювала в абсолютному, бездоганному балансі.

— Три секунди, Максимчук, — прошепотіла вона, заплющуючи очі, коли мій подих торкнувся її щоки. — Твій ліміт візуального контакту знову вичерпано.

— Сьогодні діє безлімітний тариф на наше щастя, Венера, — відповів я.

І під тихий шелест вересневих каштанів, під далекі переможні крики нашої футбольної команди на стадіоні, ми знову поцілувалися — ніжно, спокійно, абсолютно чисто й суворо в межах нашої підліткової історії. Наша велика орбіта була виведена раз і назавжди, і жоден завуч, декан чи складний іспит у світі більше не могли змінити траєкторію нашого спільного, ненормального, але такого безмежного щастя.