Синдром травневого анабіозу

Травень на першому курсі — це час, коли рівень концентрації студентів падає до відмітки «абсолютний нуль», а бажання вчитися повністю витісняється думками про літні канікули, річку та холодний квас. До початку літньої сесії залишалося два тижні.

У п'ятницю зранку кабінет вищої математики нагадував відділення інтенсивної терапії для втомлених підлітків. Професор Степанов накреслив на дошці гігантську матрицю п'ятого порядку, але весь наш одинадцятий клас (точніше, перший курс кібернетики та маркетингу) дивився виключно на вікно, де на гілках каштанів весело співали весняні горобці.

— Отже, колеги, — сталевим голосом перервав нашу тишу професор, гучно стукнувши крейдою по дошці. — Бачу, матриці вас не надихають. Сонце світить, гормони вирують, емоційний інтелект вимагає відпочинку. Тому оголошую наступне: завтра о десятій ранку на базі нашого корпусу відбудеться «Весняний студентський марафон на три кілометри».

Я миттєво сповз під парту, гарячково перевіряючи свої кросівки.

— Хто прийде першим, — продовжив декан, прищурившись у мій бік, — той отримує повний автомат за мій залік з маркетингу. А хто прийде останнім… що ж, наш університетський стадіон після того водяного потопу Сергія досі потребує тактичного фарбування бігової доріжки. Максимчук, це питання стосується вас особисто.

Я жалібно поглянув на Алісу. Вона сиділа поруч, і її планшет миттєво засвітився новим заголовком: «Стратегія підвищення витривалості Марса під час бігу по пересіченій місцевості».

— Тобі кінець, Максимчук, — пошепки, але з кумедною іскрою в очах сказала вона, поправляючи окуляри. — Три кілометри — це тобі не запіканку на підвіконні різати. Тут потрібен чіткий розподіл дихального ресурсу. Сьогодні о четвертій годині на стадіоні. Я буду твоїм особистим тренером із секундоміром.

— Кузнєцова, який марафон?! — загнав я. — Мій єдиний біговий рекорд — це коли я біг за трамваєм тридцять метрів, і то він від мене втік!

— Навчишся, Марс, — Аліса суворо тупнула своєю правою ногою в шкарпетці з каченям. — Мені на маркетингу потрібен хлопець з автоматом, а не з відром фарби в руках. Будь на місці вчасно.

О четвертій вечора університетський стадіон зустрів нас приємною весняною прохолодою. Аліса вже встигла перевзутися в легкі білі кросівки, наділа кумедну спортивну кепку і виглядала як справжній олімпійський арбітр на відпочинку. В її руках був секундомір та роздрукована схема траєкторії бігу з урахуванням зустрічного вітру.

— Запізнився на три хвилини, — сухо констатувала вона, коли мої старі спортивні кеди жалібно скрипнули на біговій доріжці. — Сідай, вивчай кут нахилу тіла під час старту.

— Алісо, біг — це не математика, — зітхнув я, підходячи впритул і обережно беручи її за руку, в якій вона стискала свій прилад. — Це просто коли ти переставляєш ноги з максимальною швидкістю, намагаючись не знепритомніти на першому кілометрі. Дивись на мене. Рівень тривожності — нуль.

Я підійшов так близько, що її лавандовий аромат знову повністю вимкнув у моїй голові всі залишки матриць та стартапів. Я обережно поклав праву руку їй на талію, а лівою забрав її секундомір. Аліса миттєво застигла, її дихання стало уривчастим, а зелені eyes вп'ялися в мій комір спортивної кофти.

— Крок правою вперед, дихання через ніс, видих через рот… — почала вона бурмотіти під ніс свою інструкцію, але її пальці мимоволі стиснули мій рукав. — Максимчук, ти знову порушуєш регламент тренувального процесу.

— Я просто проводжу калібрування зчеплення наших систем, розумнице, — посміхнувся я, підсуваючись ще на сантиметр ближче. — Твоє ластовиння на носі зараз діє на мою витривалість як потужний стимулюючий фактор.

Аліса втягнула повітря, її щоки стали яскраво-пурпуровими, вона хотіла зробити свій фірмовий суворий крок назад, але її кросівок зачепився за край бігової доріжки, вона хитнулася, і наступної секунди ми обидва полетіли прямо на м'яку зелену траву футбольного поля.

Ми впали в повній тиші. Я лежав на спині, а Аліса опинилася прямо на мені, заплутавшись у великих полах моєї спортивної кофти. Її окуляри знову зсунулися, і вона дивилася на мене з такої близької відстані, що я міг нарахувати кожну зелену цяточку в її зіницях.

— Фіксую дані, — прошепотів я, міцно тримаючись за її талію серед цієї травневої зелені. — Венера здійснила успішне гальмування на поверхні Марса. Похибка системи — нуль відсотків.

— Максим… — так само тихо відповіла вона, і її пальці повільно розслабилися на моєму плечі. — За всіма законами механіки, ми мали розлетітися в різні боки. Чому ми завжди падаємо разом?

— Бо хаос притягує порядок, відміннице, — я посміхнувся, піднісши руку і обережно поправивши окуляри на її носі.

Ми дивилися одне на одного рівно п'ять секунд. Потім шість. Потім сім. Жодних розрахунків. Тільки шалений ритм наших сердець, який повністю збігався з тактом весняного вітру. І саме в цей момент, коли я вже збирався реалізувати наше неформальне право на поцілунок, з-за трибун з гучним свистом вибіг Влад.

— Максе, бро! Рятуй! Діана сказала, що якщо я не прибіжу завтра в першій трійці, вона на студентський бал піде з Денисом із міжнародного бізнесу! Що мені з'їсти перед стартом, щоб отримати турбо-прискорення?!

Аліса кумедно пирхнула, миттєво скотилася з мене і почала гарячково обтрушувати свої спортивні штани від трави, намагаючись приховати ту саму щасливу посмішку, яка вже просто не вміщалася на її обличчі.

Субота. 10:00. Стартова лінія біля головного корпусу університету нагадувала початок серйозного забігу. Близько сотні студентів у яскравих спортивних формах активно розминалися. Денис із міжнародного бізнесу стояв у центрі в новеньких кросівках відомого бренду та з фітнес-браслетом на руці, який кожну секунду вираховував його пульс із пафосним виглядом.

— Ну що, державна установа? — зверхньо посміхнувся він, дивлячись на мої старі кеди. — Готові побачити, як працює європейська система витривалості? Фарба для доріжки вже чекає на твою команду, Максимчук.