Оголошення бального дефіциту

Зимовий бал у нашій школі завжди вважався подією підвищеного рівня небезпеки. Це той самий день у грудні, коли одинадцятикласників змушують змити гель для волосся, втиснутися в костюми, які залишилися після випускного у дев’ятому класі, і три години топтатися по ногах дівчат у актовій залі.

У понеділок зранку Іван Петрович (завуч) зайшов до кабінету 403 і гучно ляснув по столу стопкою запрошень.

— Значить так, Венера і Марс, — прогримів його голос. — Цього року на бал приїжджає делегація з тієї самої приватної гімназії «Логос», про яку я вам казав. Вони виставляють свою бальну пару для демонстрації елітарних манер. Якщо наш одинадцятий клас знову топтатиметься на місці, як ведмеді на пасіці, я особисто анулюю всі ваші запіканкові автомати з фізики. Кузнєцова, Максимчук! Ви — обличчя школи. Ви відкриваєте бал першим вальсом.

Я ледь не проковтнув свою улюблену м’ятну жуйку.
— Іване Петровичу, який вальс?! Я вмію танцювати тільки брейк-данс під час падіння зі стільця на астрономії!

— Навчишся, Максимчук. Алісо, бери його в оборот. У вас п'ять днів. Якщо в п'ятницю я побачу на паркеті не вальс, а бійку за лаваш, паркан навколо стадіону чекає на вас обох навіть у мороз.

Коли завуч вийшов, Аліса повільно повернулася до мене. Її планшет миттєво засвітився новим заголовком: «Стратегія синхронізації рухів Марса в просторі».

— Тобі кінець, Максимчук, — прошепотіла вона, і в її очах знову спалахнув той самий вогонь, від якого у мене зазвичай починали тремтіти коліна. — Квадратний метр паркету — це не підсобка зі скелетом. Тут потрібна геометрія. Сьогодні о четвертій в актовій залі. І не дай боже ти прийдеш у кросівках. 

О четвертій годині актова зала була порожньою, якщо не рахувати пилюки, яка літала в променях зимового сонця, та Аліси. Вона вже перевзулася в туфлі на невисоких підборах і стояла посеред зали, тримаючи руки так, наче обіймала невидимого привида. 

— Запізнився на дві хвилини, — сухо констатувала вона, коли мої туфлі (справжні, чорні, які я ледь знайшов у батьковій шафі) жалібно скрипнули на порозі. — Сідай, вивчай схему.

Вона кинула мені аркуш, де весь вальс був розписаний у формі геометричних трикутників із векторами руху.

— Алісо, це вальс чи схема розгортання протиповітряної оборони? — зітхнув я, підходячи ближче. — Танці — це не математика. Це відчуття ритму. Дивись.

Я підійшов упритул. Від неї знову пахнуло лавандою, але тепер цей запах змішався з легким ароматом зимового морозу. Я обережно поклав праву руку їй на талію, а лівою взяв її за холодні пальці. Аліса миттєво застигла, її дихання збилося, а погляд вп’явся в мій галстук, який я зав’язав за допомогою інструкції з ютубу з третьої спроби.

— Крок правою назад, лівою вбік, приставити праву, — почала вона бурмотіти під ніс свій графік. — Раз, два, три… Ой! 

Я наступив їй на носок.
— Вибач. Моя напівось орбіти випадково перетнула твою траєкторію.

— Максимчук, ти рухаєшся як Анатолій, коли з нього висипалися ребра! — обурилася вона, але не відпустила мою руку. — Дивись на мої ноги!

— Якщо я дивитимусь на твої ноги, я не бачитиму твоїх очей, — усміхнувся я, підсуваючись ще на сантиметр ближче. — А твоє ластовиння на носі зараз діє на мою чоловічу логіку як потужний деструктивний фактор. 

Аліса втягнула повітря, її щоки стали яскраво-пурпуровими. Вона спробувала зробити свій фірмовий суворий погляд, але підбори підвели її, вона трохи хитнулася, і наступної секунди ми обидва полетіли на стару оксамитову кулісу, яка висіла біля сцени. 

Ми впали на купу м'яких театральних костюмів. Я лежав на спині, а Аліса опинилася прямо на мені, заплутавшись у синьому шовку старої сукні Джульєтти з вистави десятирічної давнини. Її окуляри знову зсунулися, і вона дивилася на мене з такою близької відстані, що я бачив кожну зелену цяточку в її зіницях. 

— Фіксую дані, — прошепотів я, міцно тримаючи її за талію серед усього цього оксамитового хаосу. — Венера здійснила успішне приземлення на поверхню Марса. Руйнувань не виявлено.

— Максим… — так само тихо відповіла вона, і її пальці мимоволі стиснули комір моєї сорочки. — За законами фізики, сила мого удару мала бути більшою. Чому мені зовсім не боляче? 

— Бо хаос пом’якшує падіння, розумнице, — я посміхнувся, піднімаючи руку і обережно поправляючи окуляри на її носі.

Ми дивилися одне на одного рівно п'ять секунд. Потім шість. Потім сім. Ніяких шкарпеток. Ніяких чіпсів. Тільки шалений ритм наших сердець, який повністю збігався з тактом «раз, два, три». І саме в цей момент, коли я вже збирався реалізувати ту саму тему про «перший поцілунок в неформальних обставинах», у двері актової зали гучно застукав Влад.

— Максе, бро! Хелп! Діана відмовилася йти зі мною на бал, бо я сказав, що її сукня схожа на рожеву цукрову вату! Що мені у неї віджати, щоб вона вибачила?!

Аліса кумедно пирхнула, миттєво скотилася з мене і почала гарячково обтрушувати своє жовте пальто від театрального пилу, намагаючись приховати посмішку щастя, яка вже не вміщалася на її обличчі.

П'ятниця. Вечір. Актова зала блищала від гірлянд і штучного снігу. Все чоловіче населення 11-А класу виглядало як з'їзд молодих дипломатів, хоча Вадим все одно вмудрився прийти в класичних туфлях і спортивній куртці, бо «на вулиці холодно». 

Делегація з гімназії «Логос» з'явилася ефектно. Хлопці в ідеальних смокінгах, дівчата з зачісками, на які пішло по два флакони лаку. Їхній лідер, Артур, одразу підійшов до нашого столу з какао, тримаючи руку в кишені з таким пафосом, наче він щойно викупив нашу школу разом із завучем. 

— Ну що, державна установа? — зверхньо посміхнувся він, дивлячись на наші пачки сухариків, які ми таємно пронесли під піджаками. — Чув, у вас тут якісь кулінарні хакатони? Готові побачити справжній віденський вальс, а не ваші танці біля гриля? 

Влад стиснув кулаки так, що його манжети мало не тріснули. Андрій-футболіст зробив крок вперед, але я підняв руку.