Професор у кросівках і великий дівочий бунт

Моє тихе шкільне життя померло і було поховане під пачкою чіпсів зі смаком краба.

До ранку середи я став зіркою. Точніше, не я, а мій фейковий авторитет. Коли я зайшов у роздягальню перед фізкультурою, Вадим із паралельного класу дивився на мене так, наче я щойно злив йому відповіді на ЗНО з математики.

— Максе, бро, — пошепки сказав він, затягуючи шнурки. — Моя дівчина вчора підійшла до мене в парку, мовчки забрала мій самокат, проїхалася один метр, повернула і пішла. Це твої штучки?
— Вадиме, я нічого не знаю, я просто хотів на астрономію…
— Чувак, це геніально! — Вадим підняв великий палець. — Я пів вечора біг за нею, щоб запитати, навіщо їй самокат. Ми нарешті помирилися! З мене сік.

Я приречено закрив обличчя руками. «Метод чіпсів» мутував і вийшов на новий рівень. Поки я намагався вижити на фізкультурі, мій телефон у кишені куртки вібрував так скажено, що я боявся, аби він не вибухнув.

Виявилося, дівчата таємно додали мене у свій чат «Венера 403». Офіційне фото групи — рожеве серце, розбите навпіл шваброю. І тепер туди щохвилини прилітали сотні повідомлень:

Діана: «Дівчата! Влад написав мені першим! Запитав, чи не хочу я завтра пограбувати кіоск із шаурмою за його рахунок! МАКС ТИ БОГ!!!»
Катя_9Б: «Максе, хелп! Мій краш сидить у навушниках і дивиться в одну точку. Мені забрати у нього рюкзак чи одразу його кросівки?»
Аліса (Адмін): «Припиніть флуд. Користувач Максим має надати наукове обґрунтування клептоманіакальних методів на сьогоднішній лекції. Форма одягу — офіційна. Наявність однакових шкарпеток обов'язкова».

Я сковзнув спиною по стіні роздягальні. Сьогодні друга лекція. І Аліса явно готувала для мене трибунал.

Коли я переступив поріг кабінету гендерної психології, я зрозумів, що потрапив на допит. Пані Валерії не було — на дошці висіла записка: «Психологічний конгрес у районі. Максим веде семінар. Алісо, зафіксуй результати».

Двадцять дівчат сиділи за партами. Але цього разу вони не просто тримали ручки. Перед кожною лежав реквізит, який вони притягли для аналізу: пачки сухариків, повербанки, навушники і навіть один гайковий ключ (навіщо Каті з 9-Б гайковий ключ, я вирішив не питати заради власної безпеки).

Аліса стояла біля трибуни в окулярах для комп'ютера, які робили її схожою на дуже милого, але смертоносного прокурора.

— Отже, Максиме, — Аліса постукала ручкою по столу, копіюючи пані Валерію. — Аудиторія вимагає розширення твоєї «теорії віджиму ресурсів». Просимо до дошки.

Я повільно підійшов, відчуваючи себе засудженим до страти. Мої шкарпетки сьогодні були ідеально білими й однаковими — я перевіряв тричі при світлі ліхтарика.

— Ну… привіт, Венера, — видавив я, спираючись на стіл. — Які питання?

Катя з дев'ятого класу одразу підняла руку, активно нею махаючи.
— Максе! Мій хлопець постійно грає в комп'ютерні ігри і відповідає мені в телеграмі смайликом «👍». Це ж пасивна агресія? Що мені у нього забрати? Мишку? Клавіатуру? Процесор?

Я злякався за комп'ютер невинного пацана. Треба було терміново рятувати ситуацію і вигадувати нове «правило», яке б змусило їх заспокоїтися.

— Так, стоп, — я підняв руки. — Радикальні методи з чіпсами працюють тільки на першому етапі. Якщо ти забереш у нього мишку під час катки в Counter-Strike, ти отримаєш не любов, а тривалий бан у його житті. Тут потрібен «Ефект зламаного пікселя».

Аліса за столом аж випрямилася, її очі заблищали під окулярами. Вона миттєво відкрила планшет.
— Обґрунтуй назву, — затребувала вона.

— Дивіться, — я почав ходити перед дошкою, ловлячи кураж. — Хлопці мислять логічними блоками. Якщо все йде за планом, ми розслабляємося. Смайлик «👍» — це знак того, що в його системі все стабільно. Твоє завдання — завантажити в його систему помилку. Наступного разу, коли він надішле тобі якесь довге повідомлення про свої досягнення в грі, не пиши «вау» і не кричи. Надішли йому у відповідь… рецепт гарбузового супу.

У класі панувала така тиша, що було чути, як на вулиці ворона сіла на підвіконня.

— Рецепт… супу? — перепитала Діана, кліпаючи своїми довгими віями.

— Саме так, — кивнув я з максимально авторитетним виглядом. — Без жодних пояснень. Його мозок зациклиться. Він аналізуватиме цей суп три години. Він шукатиме таємний шифр у кількості інгредієнтів. Він запитає у друзів: «Пацани, мені Юля скинула рецепт супу, це натяк на те, що я рак у грі, чи вона хоче за мене заміж?». І бам! Він уже думає лише про тебе. Систему зламано.

— Боже мій… — прошепотіла Катя, гарячково записуючи. — Рецепт супу. Це ж геніально. Це асиметрична відповідь!

Аліса шалено стукала по клавіатурі. Я скосив око на її екран і прочитав: «Глава 2. Суповий парадокс. Чоловіча дезорієнтація через кулінарний спам».

Після дзвінка я думав, що знову втік, але Аліса наздогнала мене біля лаборантської. Вона буквально за комір толстовки затягнула мене всередину, серед плакатів із будовою скелета та коробок зі старими підручниками.

Тут пахло старою бумагою, крейдою і — ну звісно — її лавандовим парфумом.

— Ти переходиш усі межі, Максим! — Аліса зачинила двері й притиснула планшет до грудей. Вона була так близько, що я бачив, як тремтять її довгі вії. — Який гарбузовий суп?! Ти просто знущаєшся з них! Вони ж реально почнуть спамити хлопців кулінарними рецептами!

— Але ж це весело! — я засміявся, хоча моє серце чомусь почало стукати втричі швидше. Підсобка була дуже маленькою, і ми стояли майже впритул. — І зауваж: ніхто нікого не б'є, комп'ютери цілі, хлопці думають про дівчат. Мої методи працюють безпечно для суспільства.

— Вони працюють, бо ти маніпулятор! — Аліса зробила крок вперед, намагаючись виглядати суворою, але випадково зачепила ліктем коробку на полиці.

Гігантська паперова модель скелета, яка стояла на шафі, хитнулася і з гуркотом полетіла прямо на неї.