Синдром різних шкарпеток

Правило виживання номер один: якщо ти бачиш на дверях кабінету цифри 403, а в твоєму розкладі написано 304 — розвертайся і біжи. Не думай. Не сподівайся, що в цій школі просто переплутали поверхи. Проте мій мозок о 8:15 ранку зазвичай перебуває в режимі глибокого енергозбереження, тому я просто штовхнув важкі дубові двері.

Замість обіцяних плакатів із чорними дірами та пильних макетів телескопів, я врізався у стіну з аромату лаванди. Гіпертрофовано сильного аромату лаванди.

У класі було тихо, як на іспиті з вищої математики. Двадцять дівчат синхронно повернули голови в мій бік. Двадцять пар очей вп'ялися в мою стару толстовку.

— Оу, — вичавив я, міцніше стискаючи в кишені єдину ручку, яку знайшов у коридорі на підлозі. — А де… Сатурн? Кільця там, метеорити…

— Сатурн у триста четвертому, хлопче. На третьому поверсі, — пролунав суворий жіночий голос від дошки.

Я повільно перевів погляд на жінку в ідеально відпрасованому костюмі-трійці. На її бейджі було написано: «Пані Валерія. Кафедра гендерної психології». На дошці за її спиною крейдою було виведено гігантськими літерами: «ВЕНЕРА ПРОТИ МАРСА: ЧОМУ ВОНИ МОВЧАТЬ?».

Я зробив крок назад, намацуючи ручку дверей.
— Зрозумів. Помилочка. Гарного Марса вам.

— Стояти! — скомандувала пані Валерія так, що я автоматично витягнувся в струнку. — Як тебе звати, юначе?

— Макс… Максим.

— Чудово, Максиме. Дівчата! — вона плеснула в долоні, і її обличчя раптом засяяло хижою радістю професора, якому в руки потрапив рідкісний вид жаби. — Нам неймовірно пощастило. На наше перше практичне заняття добровільно завітав… живий експонат. Чоловіча логіка у чистому, нерафінованому вигляді. Сідай.

— Та я взагалі-то… — спробував пискнути я, але пані Валерія вже вказала указкою на єдине вільне місце в першому ряду.

Прямо поруч з Алісою.

Аліса була старостою школи, ходячою енциклопедією та людиною, яка, за чутками, плакала, якщо отримувала 11 балів замість 12. Вона навіть не подивилася на мене, коли я з гуркотом кинув свій напівпорожній рюкзак на стілець і буквально сповз під парту, мріючи провалитися на третій поверх до свого Сатурна.

Аліса шалено стукала по клавіатурі новенького планшета.
— Ей, — пошепки покликав я, озираючись на двері. — Пссс. Тут завжди так… смердить освіжувачем повітря і панікою?

Вона навіть не кліпнула.
— Це аромат лаванди для концентрації у зоні кори головного мозку. І це не паніка, а аналітичний збір даних про чоловічі когнітивні упередження. Ти чому без блокнота? Як ти збираєшся фіксувати тези?

— Я фіксую їх внутрішнім жорстким диском, — я постукав пальцем по лобі. — Новітня технологія, не потребує підзарядки. Слухай, а якщо я зараз просто виповзу через вікно, ти мене здаси?

Аліса нарешті повернула голову. Її зелені очі дивилися на мене так, наче я був невідомою науці бактерією.
— Вікно зачинене на ключ через техніку безпеки. І так, я тебе здам. Ти псуєш нам статистику відвідуваності.

— Отже, колеги! — гучно перебила наш шепіт пані Валерія, закриваючи журнал із таким звуком, наче стріляли з рушниці. — Перейдемо до першого експерименту. Нам часто здається, що чоловіча поведінка — це складний ребус. Але давайте запитаємо у першоджерела. Максиме, встань, будь ласка.

Я важко зітхнув і підвівся. Мої кросівки видали жалібний скрип на лінолеумі. Двадцять дівчат, як за командою, відкрили свої блокноти з рожевими фламінго та котиками, приготувавши ручки.

— Скажи нам, Максиме, — пані Валерія примружилася. — Яка перша думка виникає у хлопця, коли дівчина в коридорі дивиться на нього три секунди без упину, не кліпаючи? Ну ж бо, розкрий нам таємницю вашого підсвідомого.

Я застиг. У моїй голові в цей момент пролетіло перекотиполе. Я згадав свій ранок.
— Е-е-е… — заминався я, відчуваючи, як вуха починають палати. — Ну… Перша думка? «О боже, у мене щось застрягло в зубах після сніданку?». Або: «Вона помітила, що я в паніці вдягнув різні шкарпетки?».

У кабінеті повисла гробова тиша. Дівчата перезирнулися.

Аліса на сусідньому стільці раптом завмерла, її пальці зависли над клавіатурою. Вона повільно опустила погляд під мою парту, де з лівого кросівка визирала сіра шкарпетка, а з правого — чорна з малюнком Губки Боба.

— О боже… — прошепотіла дівчина з другого ряду.
— Записуємо, дівчата, записуємо! — вигукнула пані Валерія, витираючи уявну сльозу розчулення на щоці. — Скринінг вразливості! Чоловічий егоцентризм, замаскований під побутову тривожність. Це ж геніально! Вони не думають про нас, вони думають про свої шкарпетки!

Аліса почала шалено друкувати.
— Фіксую, — бурмотіла вона під ніс. — «Синдром різних шкарпеток». Захисна реакція чоловічої психіки на тривалий візуальний контакт з домінуючим об'єктом жіночої статі…

— Чекайте, я не це мав на увазі! — в паніці замахав руками я. — Я просто реально вдягнув різні шкарпетки, бо було темно!

— Не скромничай, Максиме! — пані Валерія переможно посміхнулася. — Ось вона — чоловіча психологія у сирому, оголеному вигляді! Ти щойно зробив прорив у нашому курсі. Продовжуй, ми конспектуємо.

Я подивився на Алісу, яка з абсолютно серйозним виглядом заносила мою ранкову лінь у табличку «Психічні девіації підлітків». На її щоках з'явився легкий рум'янець від наукового азарту.

Я зрозумів дві речі. Перша: з цього кабінету мене вже ніхто не випустить. Друга: здається, я щойно став головним ошуканцем цієї школи. І найжахливіше — мені це починало подобатись.

Перерва виявилася не порятунком, а початком мого персонального пекла. Тільки-но я вискочив з кабінету 403, сподіваючись розчинитися в шкільному коридорі, як мене затиснули біля підвіконня.

Діана, капітан збірної школи з черлідингу та дівчина, яка спілкувалася виключно знаками оклику, заблокувала мені шлях евакуації. За її спиною, як група підтримки, стояли ще три дівчини з курсу пані Валерії.

— Максе! — Діана сплеснула долонями, мало не влучивши мне в ніс своїм довгим рожевим манікюром. — Твій інсайт про шкарпетки — це просто розрив шаблонів! Наш чат у Телеграмі гуде. Але мені потрібна термінова консультація експерта. Коротше, є Влад із паралельного.