Розділ 1 : Наречена втікачка

#ВендеттаВалері
#РозділПерший.
#НареченаВтікачка

Зараз коли Вона, доросла й досвідчена жінка, Валері,  вирішила остаточно покінчити з своїм минулим. Дівчина за будь яку ціну, прагне, вирвати свою родину з під впливу Четіна Демерджі. Але чим дужче вона намагається, знайти хоча б якісь докази, його брудних справ, все стає ще більш заплутаним. Як думає, Валері, що танці на граблях, приведуть її до того, що не сьогодні, так завтра, вона стане його дружиною.

Тому, сьогодні остання ніч в її батьківському домі. У домі, де вона так відчайдушно шукала захисту, розуміння та підтримки. Після вчорашіх криків брата, Вел, зрозуміла одне, поки вона сама не знайде всі можливі докази, проти Четіна, щоб вона не говорила, її сім'я не прийме її слів. Звісно, Демір не розуміє, як це, його сестра, може крутити носом перед самим Паном Демерджі? Чому вона, так відчайдушно втекла на навчання у Анкару і лише через хворобу мами повернулася у Стамбул. Невже чотири роки суцільно мовчання, нічого не навчили брата?

Для Деміра Ґюнеша, породичатися з Четіном є давньою мрією. Крім того, він не надто переймається тим, що стосунки його сестри з Четом закінчилися багато років тому так і не почавшись. Насправді, Демір думає, що у Вел, складний примхливий характер, який будь який чоловік терпіти не буде. Завдяки своїм зв'язкам у архітектурних колах, саме Демір Ґюнеш, допомагає Четіну, шукати слабкі місця у проектах конкурентів. Звісно, Демір, нічого не робить за дякую. Понад усе в світі, він любить багате життя, розкішні подарунки та сувеніри. Чого лише вартує його гардероб. Таке, собі простий викладач з університету, явно дозволити не може.

Вечірній Стамбул, лише стиха, шумів, свою мелодію зі звуків, ароматів та весняного сонця, яке щойно сховалося за горизонтом. Сидячи на терасі, батьківської вілли Валері, замріяно, слухала, як поетично виспівують пташки з їхнього саду. 
Солодкоголосі, талановиті, маленькі створіння, наче підтримували її роздуми й намагалися переспівати одна одну. Але за декілька хвилин, на дворі, здійнявся, невеличкий вітерець, який, привів у скрипіт, старенькі дверцята, невеличкого сараю, де мама Валері, Шебнем Ханим, тримала, господарський інвентар.

Валері, вже не могла спокійно всидіти на ґанку будинку, бо їй стало цікаво,  хто з домашніх знову, не замкнув комірчину. Підійшовши до комірки, Вел, помітила що усе в середині порозкидуване.

"-Аллах, Аллах...!"  - подумалося дівчині.
- Демір! Ох...- стиха буркнула дівчина.

Як тільки Валері зайшла у комірчину, здійнявся ще сильніший вітер і зі швидкістю світла, двері комірчини, аж загуділи і з тріском зачинилися. Не встигла Валері обернутися, як на неї летіла ціла купа, старого одягу, який не втримався на верхній поличці. 
-Супер! Тепер я щей смердітиму, кебабом. Ваааааваай Деміре, вааай! - продовжувала буркутіти дівчина, придупцьовуючи лівою ногою.

Минуло трохи часу й Валері, стрімголови бігла у душ, адже за пів години, їй треба буде вислизнути з дому.

Валері, добре чула, свої внутрішні страхи, але все ж сміливість взяла гору над її інстинктом самозбереження.

"Боже, чого я так хвилююся, у будинку бабуні нікого ж не має. Там у сейфі, 100%, є записник Деміра з його витратами. Якщо я знайду його, то зможу, на деякий час тримати братика на своєму гачку. Але головне, той блокнот Чета, який я бачила на горищі. Що ж тоді сталося в Адані?"

Одягнувши поверх кремового болеро, плащ темношоколадного відтінку, дівчина потайки вислизає з батьківського дому й мандрує на околиці Стамбулу, до будинку бабусі Шюкран. Вона настільки, була одержима ідеєю знайти записник Четіна з часів коли він частенько гостював у їх домі, що забула повечеряти.

Проходячи повз одного з продавців, донер кебабів, Вел, зупинилася у захотіла повечеряти.
- Ефенді, доброго вечора, а скільки ваш донер з куркою коштує?
- Доброго вечора. 7 лір, без овочів, лише з листям салату, 10-ть з овочами...
- Мені, великий і побільше овочів. 
- Добре. Хвилинку.

Менше, аніж за 1 хвилину 30 секунд, її вечеря, була в ніжних руках дівчини.
- Çok teşekkür ederim*
- Смачно?
- Феноменально смачно.

"Я пам'ятаю смак, мого останнього Стамбульського донер - кебабу, який я їла, перед від'їздом у Анкару. Від нього віяло духом авантюризму, пекучими спеціями, які я не могла ніяк запити чаєм, божественними в'ялими помідорами з базиліком, ароматом чебрецю, розмарину, м'яти, і навіть фісташок, а курятина була настільки вдало запечена на рожні, що просто розтаювала у роті. Як же ж це давно було. Але той аромат та солено-пекучий смак я не забуду ніколи. А цей, донер, який смакую зараз, набагато м'якший, ніжніший, такий домашній та лагідний.

Як же ж смачно, я наче 100 років не їла, кебабу..."

Валері, на якусь мить заплющила очі й поринула знову у спогади.

То був передостанній вечір перед від'їздом. Було надзвичайно тепло, легкий вітерець, куйовдив волосся, хвилі, Босфору, романтично гойдали чайок, Сонце майже сховалося за обрій, а Валері разом з Нілюфер, сиділи в одному з кафе біля Босфору й розмовляли про її рішення поїхати з дому. 

-І як твої віднеслися, що ти, їдеш на навчання в Анкару?
-А ніяк! Мама, плаче, бо я там сама буду, тато, зайняв позу, "Хочеш - їдь!", а то мале опудало, розказує усім що в моїй кімнаті, зробить собі ремонт й матиме власний кабінет.
- Мале опудало? - перепитала Ніль.
- Так! Мій дорогий братик! Ні, ти, знаєш, він теж не охоче мене відпускає, переживає, але, й жартує, так, наче я їду на вихідні й повернуся, з купою подарунків.

Ніль, з подивом слухала Валері й вирішила розповісти, про свою розмову з її братом, на якого її подруга, трохи ображалася, за одвічні його жарти, щодо її тендітно-вишуканої персони...

- Демір, вчора телефонував до мене...
- Що? Чому? 
- Знаєш, він такий схвильований був, так тривожно говорив: "Ніль, розумієш, вона вирішила та все ж їде. Підтримай її. Я не вмію, так по дівчачому розмовляти... Тай Четін зараз у в'язниці, за хуліганство, ми з Керемом намагаємося, його витягнути..."
- От бачиш, в тому і весь Демір, єдина сестра їде бозна-куди, невідомо, коли повернеться, а він... А він рятує кістляву дупу, Четіна. - лютувала Вел, відкусуючи великими шматками донер - кебаб, та щей не прожовуючи його, як слід, а швидко ковтала.
- Спокійніше, дівчино, за тобою не женеться, стадо слонів...
-Ага. Я просто хочу провести останній вечір з подругою, хто зна, коли побачимося. Давай просто поїмо, ок?
- Добре, потім договоримо ...