Розділ 10.2

(Юліана/Адам)

- Ти і Єгор – найцінніше, що у мене є…  

- Чоловік, якого ти так сильно кохала, якому ти подарувала сина – підлий зрадник. Доки ти чекала його ночами вдома він розважався з іншою жінкою і навіть не згадував про сім’ю.

Гріш ціна цим словам! Яка я дурна, що свято вірила Янові і навіть не допускала думки, що мені просто замилюють очі.

- Юліано, ви ж разом скільки часу, невже ти думаєш, що Ян би зміг тебе на когось проміняти? Тим більше, це не по-чоловічому брехати у вічі. Я впевнений, що він ніколи би так не вчинив за твоєю спиною.

- Не скаже він тобі нічого, бо немає сміливості. Я не заперечую, що він тебе може любити, але на ці почуття Ян давно наплював. Напевно у той момент коли ліг в одне ліжко з іншою жінкою для власної вигоди.

Ден завжди виправдає свого найкращого друга. Клята чоловіча солідарність. Але я була теж йому другом, як він міг так нахабно мені брехати?

 - Послухайте, ви робите не правильні висновки. У Яна Івановича сьогодні були важкі перемовини. Тому не було часу на розмови. З офісу він теж поїхав у справах, а тому не зміг з вами зв’язатися. Єдина причина того, що взяли слухавку від мене – я завжди дзвоню у важливій справі, а не просто запитати як справи.

- Ян почав спати з трейдером для того, щоб вона допомогла з розвалом Financial Confidence.

Як він міг так вчинити з нами? З батьком…

- А тато скоро повернеться додому? Я так сильно за ним сумую.

- У голові просто не вкладається те, що він міг мати близькість з іншою жінкою, коли ти і Єгор так сильно чекали його і потребували тепла.

Не повернеться він, ми йому більше не потрібні.

- У горі і в радості, у багатстві і бідності… Доки смерть не розлучить нас!

Тоді я дійсно боялася останньої фрази, але даремно. Не смерть нас розлучила, а американка. Не буде більше ні горя, ні радості, бо у середині нещадна порожнеча і біль, який затьмарює розум.

Після того, як я дізналася правду, усе було як в тумані. Я не могла ні тверезо думати, ні керувати своїми діями. Перед очима змінювалися фотографії, де я Ян був з тією жінкою, а у голові прокручувалися слова батька. Мені хотілося вити від відчаю і розчарування. Не хвилювало тоді нічого: ні персонал дому, ні батькові охоронці, ні він сам. Я хотіла кричати в голос, трощити рамки зі світлинами, вигнати усіх і побути на самоті, щоб хоч трохи вивільнити емоції, проте було одне «але».

- А чому ти збираєш речі?

Маленькі оченята дивилися на мене із занепокоєнням і я розумію чому. Повідкли обпухли, макіяж потік, а погляд ніби у пораненої тварини. Хоча… я такою і була. І це все мені потрібно було якось пояснити синові. Чому я плачу, чому ми збираємо речі, чому тато не приїде ні сьогодні, ні завтра, ні в будь-який інший день.

На мені лежала велика відповідальність і для Єгора я мала бути сильною, та тільки це було так важко. Я ніяк не могла опанувати себе. Сльоза за сльозою текли по моїх щоках і мені почало ставати погано. Спочатку я відчула, як дихання прискорилося, а за ним усі нутрощі стиснулися в один вузол. Серцебиття відлунням віддавало десь у шлунку, а руки були крижані і без перестанку тремтіли. У житті мені не було так погано, як тоді. Здавалося, що от-от і я знепритомнію.

Але поруч був батько. Він забрав від мене переляканого Єгора, розпорядився за речі, а потім вивів мене з дому, який був для мене затишним гніздечком, і посадив у авто. Далі мені здавалося, що усе в уповільненій зйомці. Водій почав зрушувати з місця, коли я побачила авто Яна, що під’їжджало до подвір’я. Усередині боляче кольнуло і мене знову почало сильно трясти. Найбільше я боялася зустрітися поглядом, а тому зібрала останні сили і відвернула голову у сторону.

Не хочу його бачити. Це кінець усьому… Кінець подружньому життю, кінець почуттям, кінець нам…

У той момент я керувалася тільки емоціями, що заполонили розум, а тому навіть не помітила, як в руках опинився батьків ноутбук. Я вибрала кілька світлин і перефотографувала на свій телефон, адже у мене є колега по нещастю. Адам теж заслуговує знати правду, незалежно від того наскільки вона болюча. Не замислюючись я натиснула кнопку «надіслати» і на ламаній англійській написала: «Ана вам зраджує з моїм чоловіком». У відповідь було тільки «прочитано», але мені й цього вистачало. Хоч краще і не стало, але я розуміла, що правильно вчинила. Ніхто не заслуговує того, щоб його водили за носа і присягалися в коханні тоді, коли у ліжку інша людина. Я цього не заслуговувала…

Перший день у батьковому домі для мене став нестерпним. Я попросила маму приглянути за Єгором, а сама замкнулася у колишній кімнаті. Вона залишилася практично не займаною з того моменту, як я покинула цей дім. Мені хотілося побути самій зі своїми думками і мати змогу вивільнити емоції, адже біль ставав тільки нестерпнішим. Та ідея закритися у колишній кімнаті стало максимально невдалою. Надто багато спогадів мене з нею зв’язувала.

Пам’ятаю, як потайки проводила Яна сюди, коли батьки були на якійсь діловій зустрічі. Тоді я навмисно давала персоналу дому якісь завдання, щоб відвернути їхню увагу, а потім попри камери проводила своє перше кохання до себе, щоб мати змогу побути разом і без свідків. Скільки поцілунків ці стіни побачила, скільки зізнань почули. Мені здається, що якщо прислухатися, то можна почути відлуння тих часів. Хоча… Це все моя ілюзія.