Розділ 4

Десята тридцять ранку. До кінця другого уроку залишаються лічені хвилини, а я вже не можу дочекатися перерви. Історія – предмет, який викликав у мене тільки сонливість і поганий настрій. Останнє було через вчителя, що любив прискіпуватися через кожну дрібницю. Спочатку я думала, що вся проблема в мені, але від історика страждали усі. Тому коли починався цей предмет, більшість намагалося його прогуляти. Я б теж не проти так зробити, але думка про те, що рано чи пізно потрібно перездати тему ніяк не покидала голову. Краще одразу відстрілятися, ніж потім ще більше хвилюватися.

- Останньою до дошки вийде… - усі затамували подих і я разом з ними, доки історик дивися у журнал. Я сьогодні аж ніяк не готова відповідати. Тим більше по «Розстріляному відродженню», яке обожнював наш вчитель.

- Боїшся? – по шиї пройшлися мурашки і я не розуміла від чого саме: чи від чужого дихання,що торкнулося шкіри, чи від того, що історик так довго не міг визначитися із жертвою.

- Навіть не питай… – я встигла перевести тільки погляд на свого сусіда по парті, як у ту секунду почула своє прізвище.

Менше всього хотілося йти до тієї клятої дошки біля якої на мене всі почнуть дивитися. Не люблю я такі моменти. Мені здається, що люди не тільки спостерігають за моєю відповіддю, але й оцінюють мене зовні. Хочеться обхопити себе двома руками і закритися від усіх. Упевненість одразу пропадає і я починаю псувати свою відповідь. Саме через це я ненавиджу такі опитування. Я не можу сконцентруватися на питанні, а думаю тільки про те, як виглядаю.

Перевівши дихання я хотіла встати зі свого місця, але відчула теплу долоню на своїй крижаній. Хлопець переплів наші пальці і кліпнув мені. Серце забилося частіше і відчула, що тепер трясуся не від хвилювання, а від такого жесту.

- Я хочу бути добровольцем. Тільки до дошки не вийду, а то відчуваю себе репресованим, якого приставили до стінки – хтось засміявся і одразу притих під важким поглядом історика. Я ж сиділа з відкритим ротом і дивилася на свого рятівника. По ньому ж видно, що він навіть не читав цієї теми, але все одно заступився за мене. У середині розлилося тепло і посмішка сама з’явилася на обличчі.

- Ти дуже дотепний. Подивимося чи ти так легко будеш відповідати.

***

Двері компанії відчиняються перед мною і сьогодні я бачу зовсім іншу картину. Кожний з працівників намагається привітатися зі мною та побажати гарного дня. Я тільки киваю у відповідь та йду далі. Офіційно я більше не запрошений трейдер з США, а тимчасово виконуюча обов’язки генерального директора брокерської компанії Financial Confidence.

Пальці уже звично натискають потрібну кнопку ліфту і я підіймаюся на директорський поверх. Мій новий кабінет чекає на мене, адже ще вчора Ян переїхав на інше робоче місце. Войцеховський віртуозно уміє принижувати людей та показувати їм їхнє місце. Навіть зятя свого не пожалів. Але замість нього це зроблю я.

На сьогодні у мене заплановано дуже багато роботи, але перше з чого я почну це з розмови з Яном. Учора нам не вдалося цього зробити, як тоді на стоянці. Але я маю пояснити те, що ми на одній стороні і я не навмисно розкрила його таємницю. Я бачила на собі ті в якійсь мірі, злі погляди. Почуття Острозького можна зрозуміти, адже це звільнення і призначення моя заслуга. Та тільки користі від цього я не маю. Моя війна розрахована тільки на Войцеховського.

Зараз я на його території, а тому потрібно повністю прощупати підґрунтя і зрозуміти на що я можу розраховувати. Те, що Ян зрадив свого тестя дає надію отримати гарного союзника, а ще можливість зблизитися  з ним. Проте треба все робити акуратно і не помилитися. Якщо мене в чомусь запідозрять це буде провалом. Ян миттю розкаже все тестю, щоб повернути своє місце і показати відданість. Мені потрібно закрутити йому голову і втертися у довіру. Тільки так вийде реалізувати усе задумане і вивідати інформацію.

Я заходжу у приймальню і бачу кивок у знак вітання, а ще холодну та напружену ауру. Мене це аж ніяк не влаштовує. По-перше, у такій обстановці не вийде жодної роботи. По-друге, ніякий інтимний конект між нами не налаштується.

- Ян Іванович, ви зараз сильно зайняті? – Острозький неохоче підіймає свою голову від документів і насторожено дивиться на мене.

- Ні, готовий виконувати ваші доручення, пані директор. Бажаєте чай чи каву?

Неозброєним оком видно наскільки його самолюбство зачеплене. Войцеховський, сам того не розуміючи, дав мені у руки ще одного туза. Зараз головне правильно підібрати слова.

- Бажаю з вами поговорити. Як ви дивитесь на те, щоб пройти до кабінету для більшої конфіденційності?

***

Ранок у квартирі Дена зустрів мене головним болем і важким похміллям. Принципі, мені не звикати. Останнім часом все наскільки сильно пішло по одному місцю, що такі ранки для мене норма. Друга після вчорашнього я не хотів будити. Йому зараз ще гірше, ніж мені. Б’юсь об заклад, що Войцеховський вніс його в чорний список усіх пристойних компаній України. Зраду він не вибачає.

На годиннику близько восьмої ранку. Сенсу їхати додому немає, адже затори зранку були масштабними. Прийнявши душ у квартирі Дена я забрав свої речі і пішов до авто. П’ять хвилин, щоб його прогріти, десять, щоб знайти свій телефон, який від холоду відімкнувся. Відчуваю, що пропущених викликів від Юліани близько ста. Це і добре, і погано водночас. Менше всього мені хотілося вчора розмовляти дружиною, але я розумію, що затягувати з цим не потрібно. Я маю повернутися додому. Там мене чекає сім’я, яку я люблю, і яка зараз ніби баласт на шиї. Якби мені не хотілося думати про дружину і сина, я все одно повертаюся до роботи. Ця поразка мене надто сильно підкосила. І мені потрібно виправити усе. Я по-іншому не зможу.