Розділ 3

Вісімнадцяте липня дві тисячі десятого року. Дата, яка закарбується у моїй голові на все життя Ми з мамою, тримаючись під руки, механічно йдемо вперед, до кінця не усвідомлюючи, що відбувається. У нас немає ні зонтів, ні якихось плащів, щоб прикритися від зливи, що з кожною хвилиною посилюється. Та хіба це зараз має значення? Пункт призначення практично перед очима і я відмовляюся приймати цей факт. Відмовляюся миритися з тим, що дивлюся на свіже викопану яму для домовини. Вісімнадцяте липня дві тисячі десятого року – день поминок мого батька.

Лікарі боролися за його життя до останнього, але нічого не змогли вдіяти. Усе було надто запущено і навіть доволі молодий організм не впорався. Ми з мамою не знали, що через стреси у тата були проблеми зі здоров’ям, не знали, що йому доводилося переживати, щоб забезпечити наше майбутнє. А тому інфаркт міокарда став для нас громом серед ясного неба. Я навіть не уявляла наскільки усе запущено. Ми встигли прилетіти у США, встигли потрапити на операцію, але на цьому везінню кінець. Батькові було тридцять вісім років, коли його серце зупинилося. Мама хотіла поховати його на Батьківщині, а тому довелося докласти не мало зусиль і коштів, щоб це зробити.

Зараз ми стоїмо і дивимося, як священик читає молитву. Мама ледве стоїть на ногах і тільки заради неї я намагаюся тримати себе в руках, але це вдається важко. Попрощатися з татом приїхало сотня людей, а може й більше. Його репутація і совість була цьому запорукою. Я б мала приймати співчуття, але натомість свердлила поглядом тільки один силует. Одне обличчя не давало мені спокою. І це був він… це був Войцеховський.

Не розумію звідки у нього скільки нахабства і безчестя, щоб сюди приїхати? Як він сміє сидіти поруч з усіма і оплакувати мого батька, коли сам довів його до такого стану? Через Войцеховського донька і дружина змушені дивитися, як забивають цвяхи у домовину їхньої близької людини. У середині все стискається від болю і пекучої злості. На якусь мить наші погляди пересікаються і я відчуваю, що починаю зриватися. Мені хочеться встати зі свого місця і кинутися на нього. Розказати усім присутнім, що це за людина, розказати про те, як він зрадив мого тата. Але мама помічає мій стан і тільки негативно хитає  головою. Я бачу, як їй погано і читаю по очах: «не тут, не у цю мить». Доводиться опанувати себе, адже я розумію, що це не вихід.

Перші грудки землі летять у яму і я, зажмурюючи очі, стискаю кулаки. Це все схоже на якийсь кошмар та тільки прокинутися я ніяк не можу. Як і змиритися, що у сімнадцять років я втратила свою найріднішу людину.

- Ано, з тобою все добре? – я розплющую очі і перше, що бачу це занепокоєного Адама та те, що мої кулаки з усієї сили стискають столові прибори. Виходить, що у такому стані я пробула довго, адже мені прекрасно видно білі кісточки і на півмісяці від нігтів на долоні. Я розстискаю руки і виделка з ножем голосно падають на стіл – Відколи ти приїхала сидиш сама не своя. Що трапилося?

Практично до опівночі я каталася вечірнім Києвом і розмовляла з мамою. Я не планувала ділитися з нею усіма планами, що стосувалися Войцеховського, але жінка, яка мене народила далеко не дурна. Вона прекрасно розуміла, що я щось задумала і довелося розказати основні моменти. Я наперед знала, що мене не підтримають, а тому була готова до того, що прийдеться багато вислухати.

- Людина, яка думає про помсту, відкриває свої рани[1]…

Я прекрасно розуміла значення цих маминих слів, як і те, що механізм запущено. Назад дороги немає. І пропозиція Войцеховського є тільки підтвердження цього всього.

- Ано, поговори зі мною. Мене лякає твій такий стан.

Адам дивився на мене так щиро і занепокоєно, що мені стало соромно за такий прояв емоцій. Він не йшов спати до мого приїзду, спокійно чекав і не видзвонював кожних п’ять хвилин, щоб дізнатися, коли  приїду і чому так сильно затримуюся. Навіть попри мої відмовки, що я стежу за фігурою, змусив мене сісти та повечеряти.

- Пробач, я просто замислилася – апетиту у мене не було, не зважаючи на те, що я сьогодні навіть не обідала. Зараз енергія мені давалася через мої емоції і бажання мститися.

Тарілка опинилася у раковині, а я оперлася на неї. Адам досі уважно дивися на мене і чекав відповіді на свої питання. Якщо так задуматися, то я ніколи не розповідала йому про своє майбутнє і не відкривала душі. І причина не в довірі. Напевно не було просто слушного моменту. Зараз ж він є, але не та ситуація. Я не можу розкати Адаму всього, адже боюся, що він завадить. Зробить так, щоб силоміць забрати мене у США, але точно не дозволить почати війну з однією з найбагатших людей України. А цього я вже не можу допустити. Тому я маю бути обачною не тільки з Войцнеховським, а й зі своїм другом.

- Тобі щось не дає спокою. Я правий? – у відповідь кивок і обережно підібрані слова.

- Уяви ситуацію. У тебе є дуже хороший друг, з яким ти спілкуєшся більше десяти років. Разом ви навчалися в університеті і мали спільну мрію. Разом ви йшли до неї крок за кроком, переживаючи, як дуже важкі моменти так і найщасливіші. Ви бачили весілля один одного, народження дітей. І ось мрія досягнута, а попереду світле майбутнє для обох і просто величезні гроші на кону. Стає вибір. Йти далі пліч-о-пліч, але при цьому ділитися. Чи зробити так, щоб все дісталося тобі. Що б ти обрав? – по обличчю Адама я бачила, що він нічого не розуміє з моєї розповіді і тим більше самого питання. Але якось по-іншому мені не вдалося сформулювати.