Розділ 1

Розділ 1

До сповіщення будильнику залишилося двадцять хвилин, але мої очі давно розплющені. А, якщо бути відвертою, то я так їх і не зімкнула за цілу ніч. Надто багато думок, надто багато інформації, яку мені потрібно було переварити. Ковдра летить кудись у сторону і я підводжуся на ноги. Тіло не зовсім відпочило від довгого перельоту, але у мене немає часу валятися у ліжку. Тим паче, я до такого взагалі не звикла.

У кімнаті, через щільно закриті штори, цілковита темрява, а тому я наосліп йду до дверей. Судячи по тиші в апартаментах, Адам досі спить. Я виходжу зі своєї кімнати і йду до сусідньої. Так, як я й думала. Чоловік лежить зіркою посеред ліжка, а його простирадло звисає на підлогу. Погляд мимоволі опускається на широкі засмаглі татуйовані плечі і вузьку талію, яка мирно то опускається, то підіймається. Будити Адама я аж ніяк не хотіла, а тому, обережно зачинивши двері, йду у сторону ванної кімнати. Зайвий час я хочу витратити на гарячий душ і beauty процедури, адже дванадцятигодинний переліт давав про себе знати. Шкіра була у не найкращому стані, м’язи нили, а тіло взагалі втратило тонус. Недоспана ніч тільки посилила ефект і знизила мою презентабельність.

Від першого потоку води по моїй шкірі пройшлися мурашки і я мимоволі напружилася. Все ж таки я не прихильник контрастного душу, але втому потрібно знімати. Сьогодні у мене ділова зустріч і вона має пройти бездоганно. Я маю буду бездоганною в усіх сенсах цього слова, а як жінка у першу чергу. На обличчі уже друга маска і гіалуронові патчі під очима. Я відчуваю себе набагато краще. При першій ж нагоді хочу відвідати місцевий spa-салон, щоб нарешті повноцінно розслабитися. У США я була надто  сильно зайнята справами, щоб робити собі відпочинок. Зараз я можу собі це дозволити. Якби не моя майбутня місія я б свій приліт назвала міні-відпусткою для душі і тіла. Та тільки я знаю, що вона забере у мене усі сили і спокій, доки я не доведу усе до кінця.

З водними процедурами було покінчено і я пішла до своєї кімнати, яка зустріла мене ароматним запахом кави. Отже, Адам теж прокинувся. Посмішка мимоволі з’явилася на обличчі і я підійшла до туалетного столику, щоб взяти чашку до рук. На сніданок я віддаю перевагу тільки їй або грейпфрутовому фрешу, який мене не менше бадьорить. Приємно, коли люди пам’ятають про твої маленькі побажання або якісь дрібниці. Це показує їхнє справжнє ставлення до тебе. Та тільки я й так знаю ставлення та наміри Адама. Боюся, що наше спільне проживання в Україні зіпсує поставлені рамки, а разом з тим й так не прості наші відносини. Але мені набагато спокійніше, коли Джонсон поруч. Нехай я не логічна особистість, яка не дає людині шансу і при цьому тримає її біля себе, але так краще. Для нас обох. У нього є примарлива надія, а у мене впевненість у завтрашньому дні.

Стайлер для волосся увімкнений у розетку і доки він гріється я сідаю робити макіяж. Живучи у Нью-Йорку я рідко, коли витрачала час на такий аспект зовнішнього вигляду. Просто там усі заклопотані своїми справами і думками наскільки сильно, що навіть не помічають такі дрібниці, як відсутність стрілок чи нафарбованих губ. Там люди набагато простіше до цього ставляться і виступають прихильниками natural beauty, що я й підтримую. Але Україна це зовсім інша країна, із зовсім іншим менталітетом та баченням світу. Коли я жила у Києві, то завжди мусила відповідати поставленим стандартам, адже мене оцінювали всі: починаючи моїми однолітками і закінчуючи батьковими партнерами. Мене це так сильно дратувало, але я нічого не могла вдіяти. Я робила манікюр, який від найменшого хвилювання починала знімати сама, фарбувала волосся кожного разу, коли змінювався тренд і щоранку прокидалася завчасно, щоб зробити make-up до школи. Та тільки мені потрібно була та зайва година сну, а не рівні брови не гірші від моїх однокласниць. Таке ставлення людей почало зароджувати у мені комплекси наскільки сильно, що я вже боялася вийти з дому не нафарбованою або у домашньому одязі. Постійні сукні, підбори, прикраси і ділові вечері батька, на яких моя присутність була обов’язкова. Тоді це мене все дратувало, заганяло в комплекси. Я не хотіла фарбуватися, не хотіла входити у стандарти, які поставили мої однолітки, не хотіла носити маску тієї людини, якою я себе не відчуваю. Так було до смерті батька і до мого переїзду у США. Тільки там я стала собою, змогла розслабитися, побороти свої комплекси і перестати боятися думки абсолютно чужих мені людей. Там ніхто не дивився на мій вигляд, на бренд одягу і майстерність макіяжу. Там я стала особистістю, стала собою. Сьогодні я повернуся у ту обстановку, яка десять років тому так сильно мене напружувала.

Та тільки я зараз зовсім інша людина. Уже не та сімнадцятирічна дівчинка, яку можна закомплексувати або зачепити. Рука тягнеться до косметички і я приступаю до макіяжу. Тональний крем лягає рівномірним шаром на шкіру і робить її глянцевою, далі справа за консилером і пудрою. Я давно не практикувалася, оскільки не мала потреби, але руки все одно пам`ятають, що робити. Після контурування я взялася за макіяж очей. Спочатку легкі базові тіні, далі пішов основний колір, який у кутику ока стає темнішим і переходить на нижнє повіко. Я виділяю його теж і закінчую все фарбуванням вій. Губи я принципово не чіпаю, адже це вже буде просто зайвим і зіпсує весь ефект. Останній штрих – хайлайтер, яким я років сто не користувалася та фіксатор для макіяжу. Так марно я давно не витрачала час, але, що вдієш. Як люблять казати на Україні: «Краса потребую жертв». Тільки я б на місці людей більше зациклювалася на власному саморозвитку, ніж на простому привертанні уваги до себе за рахунок тони косметики, яскравих ганчірок і цяцьок, які по суті нічого не варті.

- Незвично бачити тебе з таким яскравим макіяжем – від почутих слів я сіпаюся і одразу повертаю голову назад. За моїми плечима стоїть Адам опершись на одвірок і не зводить з мене погляду – Але буду відвертим, мені дуже подобається, як ти виглядаєш