Пролог

Пролог

Нью-Йорк… Його називають "Великим яблуком" і "Кам'яними джунглями". Про нього знімають фільми, пишуть книги, його оспівують у піснях. Побачити Нью-Йорк - мрія кожної другої людини. Це багатолике місто: одних воно захоплює магазинами або музеями, інших - хіп-хоп тусовками Бронкса, когось - голосами Метрополітен-опери та старовинними будівлями в голландському стилі, а когось - сяючими дзеркальними фасадами хмарочосів. Це не моє рідне місто, а США не рідна моя країна. Десять років тому по волі обставин я емігрувала сюди в надії забутися про все на світі та пережити сильний біль, і не помітила, як знайшла свій справжній дім.

Сотні театрів, захоплюючого виду хмарочоси, музеї світового значення, тисячі кафе і ресторанів, Центральний парк, торгові центри, - все це Нью-Йорк. Це місто є найбільшим мегаполісом світу, як в діловій, економічної, так і культурній сфері. Гучне життя не вщухає тут ні вдень, ні вночі. Колись я боялася цього всього. Мені здавалося, що я тільки піщинка посеред Сахари і ніяк не зможу стати частиною складного механізму, проявити себе. Та тільки ці страхи давно позаду. Я давно виросла, призвичаїлася і знайшла себе. Тепер Нью-Йорк така сама частина мене, як і я його. І це вперше за десять років, що я покидаю США на тривалий час, покидаю країну, яка стала мені домом і лечу туди, де моя справжня батьківщина.

На вулиці початок січня місяця і я намагаюся кидати до валізи теплі речі, але голова наскільки сильно забита думками, що я роблю усе на автоматі. Навіть, якщо я щось забуду, то не це не стане проблемою купити в Україні? Чи стане? На своїй батьківщині я не була з дня смерті свого батька і навіть близько не уявляю, на скільки сильно вона змінилася. Десять років це великий термін, але я не шкодую, що жодного разу не повернулася туди. Там попросту нікого у мене немає. Мама разом зі мною живе у США, друзів і улюблену роботу я теж тут знайшла. Усе, що у мене залишилося з України, то це погані спогади і осад, який за десять років все більше зміцнів. Як там кажуть: «Час лікує»? Ні, це така нісенітниця. Час забирає біль, притуплює його, але аж ніяк не зачіпає саму проблему. Людині стає легше, але та злоякісна пухлина, що давним-давно зародилася в тобі, залишається глибоко в середині й час від часу дає про себе знати. Найгірше, що це відбувається  зненацька і дуже яскраво.

- Ана[1], з тобою  все добре? – я аж здригнулася, коли відчула руку Адама на своєму плечі – Ти вже хвилин п’ять дивишся в одну точку на стіні – що ж… це, здається, правда. Я кліпнула декілька разів і перевела свій погляд на чоловіка.

- Усе о’кей, я просто замислилася. Твої речі вже зібрані? – у відповідь позитивний кивок – Тоді викликай таксі, за п`ять хвилин я буду готова.

Решту ганчірок до валізи полетіли на осліп. Розберуся з цим уже в Києві. Зараз головне сісти в літак і не передумати в останню хвилину. Але кого я намагаюся обдури, навіть якби я захотіла я все одно б не змогла відмовитися від цього повернення. Надто вигідна ділова пропозиція стоїть на кону.

***

Від мелодії будильнику у мене вже сіпається око. Кожного божого дня одне і те саме, навіть у вихідні. Я забув уже, що таке нормальний відпочинок, забув, як це прокидатися і відчувати себе добре. Щодня я засинаю глибоко за північ і прокидаюся о 6.00. Якщо організмом я ще можу це витримати, то морально ні. Поганий настрій, стреси, апатія – це те, що мене тепер супроводжує щодня. Я боюся, що скоро не витримаю і кину все.

Але себе обдурити не можна. Навіть якби я хотів, то точно б не зміг це зробити. Тиждень за тижнем я намагаюся виправити ту кляту помилку, але все марно, адже я запустив ефект доміно. Варто було посунути одну гральну кісточку і вона стала відправною точкою ланцюгової реакції. Я ніяк не можу це зупинити. Все, що мені залишається, то це дивитися, як елемент за елементом падає руйнуючи цим всю конструкцію. А у моєму випадку репутацію, яка будувалася роками. У тій сфері, де я працюю це є запорукою всього. Зламати свою репутацію означає власноруч забивати цвяхи у власну домовину. Я свій перший цвях забив тоді, коли провернув операції опираючись тільки на свою самовпевненість. Так сильно я ще ніколи не помилявся. Та у минуле не можливо повернутися. Усе, що мені залишається, то це змиритися з цим шаленим темпом життя і чим швидше виправити власні помилки, адже на кону стоять шалені цифри.

- Ян, ти знову не будеш з нами снідати? – Юліана зупинила мене аж біля самого виходу з дому.

- У мене немає часу. На вечерю теж можеш не чекати – зараз тільки сьома година ранку, а телефон уже розривається. Через годину у мене перша ділова зустріч, яку я ніяк не можу пропустити. Тому я поспіхом цілую дружину у щоку і надягаю пальто.

- Знову? Так ж не можна. Ти ж взагалі перестав бувати вдома. А як же ми з сином? Невже ти не можеш хоч трохи приділяти нам часу? Єгор не пам’ятає, коли в останнє з татом грався – щодня одне і те саме.

Одні докори та скандали. Інколи так хочеться все послати, купити білет на літак і полетіти кудись далеко. Повернути своє безтурботне життя і відчути себе вільним. Таким, яким я був десять років тому: веселим, драйвовим, життєрадісним Яном, якому море по коліно. Та реальність не така. Мені доводиться в соте збрехати дружині, що я встигну на вечерю, пообіцяти сину, що обов’язково подивлюся з ним мультики і сісти авто, щоб помчати у офіс з усвідомленням того, що сьогодні я не повернусь додому ночувати.

***

Адам вантажить останню валізу у багажник таксі, а я сідаю на заднє сидіння. До вильоту 2,5 години, але я не боюся спізнитися. Зараз доволі пізній час, а тому заторів не буде. Хвилин сорок і ми у аеропорту, далі реєстрація, перевірка багажу, дванадцять годин льоту, і я опинюся в місті, яке колись було мені домом.