- Я чекаю? - пролунало з телефонної трубки.
- Я не знаю з чого почати.
- Так почніть з початку.
- В перше я зустрівся з ... з...
- З потойбічною сутністю - підказали на іншому кінці слухавки.
- Так, саме так. В перше з потойбічною сутність я зіткнувся п'ять років тому. Приймаючи новий приход .Я їздив по селах. Знайомився з людьми, перевіряв стан церков, словом була звичайна рутина.
Церква в селі Триволіж мені з самого початку здалася дивною. За давнім звичаєм церкви зводять в центрi села, або хоча б по ближче до центра. Тут же вона була на окраїні, і смугою лісу якби відділялася від села.
Як виявилося причина такому рішенню була проста, і в наших краях не така вже рідкісна. Церква побудована на місці великого монастиря, навколо якого і виникло село. За радянських часів, до війни, там були військові казарми. Війна до фундаменту знищила старий монастир, разом з всім селом.
Після війни люди повернулися в цей край, але будувалися вже по новому, без урахування старих планів. Коли союз розпався, і було оголошено свободу вірування, люди вирішили побудувати церкву.
Піднявши архівні документи, жителі села дізналися що виявляється у них була не просто власна церква, в них був цілий монастир, і вони захотіли його відбудувати. Але зіткнувшись з рядом труднощів, були змушені переглянути свої плани.
Минуло багато часу, в документах збереглися лише згадки про монастир, навіть жодного його зображення до тих днів не дійшло. Та і фінансовий аспект давався в знаки. Тому обмежилися церквою на місці старого монастиря.
В ту пору так часто робили. Люди шукали не просто Бога, вони хотіли возз'єднатися з своїм корінням...
- Мене не цікавить хто, з чим там у вас хотів возз'єднатися. Мене цікавить виключно монстр. Так що ближче до суті.- доволі грубо перебив його співбесідник.
- Так, так. Пробачте. Коли я завершив огляд вже наступав вечір. По лісовій дорозі вночі їхати не хотілося, та і втомився я добряче. А біля церкви був будинок. Там тримали деякі речи, і ночував сторож. Ікони річ дорога, тому селяни по черзі чергують там.
Я розтопив пічку - буржуйку, закип'ятив чайник, і став чекати сторожа з села. Час йшов, вже стемніло, і я почав нервуватися. Їхати в ніч якось не хотілося, а ночувати самому, фактично в лісі, ще більше.
Але тут у вікні замаячила фігура, обережно і безшумно ступаючи. Я тоді подумав -" Може мене за грабіжника, чи якогось волоцюгу сторож прийняв. Я ж нікому в селі не сказав що заночую." Від цієї думки я посміхнувся, чомусь в той момент мене це насмішило, але те що було далi надовго зітерло посмішку з мого обличчя.
- Заходьте, не бійтеся. Я ваш новий священник.
В наступу мить двері вилетіли з петель. У дверях опинився чоловік. Шкіряна куртка, така ж кепка, штани і чоботи. Не встиг я навіть хоча б якось усвідомити що це означає, як в один момент він опинився біля мене.
- Отже, поп новий - піднімаючи мене за шкірку, прошипів він. Його біле, як крейда, не брите, обличчя прямо дихало ненавистю.
- А ви хто? - пролепетав я.
- "Воинстаующий безбожник"- продекламував вiн старий лозунг, ще радянських часів, оголюючи свої ікла.
Я не встиг навіть ворухнутися, як його зуби стислися на моєму горлі. Але тут же відірвався, і гидливо виплюнувши кров, мою кров, сказав:
- Що ви за народ такий - попи? У вас навіть кров ладаном пропитана. Ану до стінки!- він видкинув мене, і я відчув доторк холодного металу до потилиці...