Вельветова осінь

                                                                           І

Того дня п’ятнадцятирічна Ліна майструвала з улюбленого вельвету світло-коричневі троянди, не забула й охайно прикрасити їх білими штучними перлами-горошинками, які ще тиждень тому придбала у бісерній крамниці. За вікном плакав-тужив жовтневий дощик, проте жовто-помаранчеві тополі, що прикрашали вулиці обабіч, не давали сумувати й веселили своїм яскравим вбранням трохи пригнічену дівчинку.  Зробити троянди з будь-якого матеріалу було домашнім завданням. Ліна вже пів року відвідувала творчий гурток відомої миргородської майстрині та щоразу із нетерпінням чекала на наступне заняття. Затишний й чистенький Миргород припав Ліні до душі. Вже понад два роки вона жила тут зі своєю мамою Ольгою, яка орендувала приміщення як перукарка. Ліні також, як і мамі, добре вдавалося робити іншим зачіски, але вона більше мріяла про образотворче мистецтво й обожнювала виготовляти своїми руками квіти і дерева. Вона бачила себе учителем малювання й трудового навчання. Мама поважала її вибір і не заперечувала, адже гадала, що краще займатись тим, до чого тягнешся серцем, а не працювати поневолі й мучитись від нудьги усе життя.

Після занять у школі Ліна часто прогулювалася вздовж знаменитої місцевої “калюжі”, котра, як стверджував колись великий класик, давно вже висохла. Можливо, так і було, проте фігури Івана Івановича та Івана Никифоровича, як часто казали місцеві із багатою уявою, оживали вночі. І що ви думаєте? Продовжували сваритися через ту рушницю!? Невже вогник сварки продовжував запалюватися навіть через двісті років, коли мовчазні фігури персонажів із такими промовистими обличчями оживали незвичайної ночі раз на рік? Цього Ліна достеменно не знала, проте їй таки кортіло побачити, як фігури з гоголівського світу крокують чистенькими вулицями Миргорода й врешті-решт таки впевнити Івана Івановича з Іваном Никифоровичем забути про рушницю і помиритися, хай там що.

З такими людьми, як Ліна, творчими, тендітними, що вірять у дива неодмінно повинні були статися якісь незвичайні події. І от ці події не забарилися і не змусили її довго чекати. Того жовтневого дня, після того, як троянди з вельвету вже готові лежали охайно на столі в залі, Ліна відправилася прогулятися на улюблену калюжку. Не забула вона набрати з дому в маленьку торбинку сухого хліба для гусок і лебедів. Осіннє листя опадало рясним жовто-багряним дощем на заасфальтовану землю, а холодний вітерець нагадав Ліні, що варто таки надягнути червоний берет, який нещодавно на день народження подарувала мама. Дівчинка зупинилися біля темно-зеленої води, по якій вже не так охоче плавали  чорний і білий лебеді. Величні птахи вже звикли до Ліни і підплили до неї самі. Поспішили за ними й балакучі гуски. Того похмурого дня пташки були голодні й залюбки проковтнули великі крихти хліба, які Ліна для них наготувала ще з позавчора. З протилежного боку Ліна побачила якусь дівчину, такого ж зросту як вона, лише голову її прикрашала шовкова хустка, а  на ній була надягнута вельветова куртка і такі ж штані, як у Ліни. Та дівчина на якусь мить про щось замислилася, несподівано задивилася на  мальви, що ще вчора стояли майже сухі, а сьогодні буяли червоним квітом! Та що там казати — ті мальви вогнем горіли! Оце дивина! Ліна очам своїм не повірила й дістала з маленької рожевої сумочки окуляри, які зазвичай соромилася надягати, хоч і мала поганий зір, аби тільки її не дражнили ботанкою і окулярницею! Та ні! Маячня! То снігурі сиділі на тих квітах, а потім різко взлетіли кудись й помчали туди, куди їй було потрібно.  Ліна знала, що бачити снігурів до приємних новин, тому на серці стало легше. Але те, що Ліна потім побачила в окулярах, змусило  таки її серце завмерти, а сама вона остовпіла. З іншого боку перед славнозвісною калюжею стояла дівчина, яка була копією Ліни… тільки очі сумні, а погляд більш суворий…

— Боже… Це якась нісенітниця! — Ліна швидко закліпала очима, протерла їх до болю й ущипнула себе за обидва боки. Вона вже геть забула, що хліб, який вона припасла для лебедів й гусок, вже давно склювали своїми дзьобиками пташки та, розправивши крила, попливли до свого різьбленого будиночку на воді. Дівчина почимчикувала в її бік впевненими кроками. Ліна боялася… боялася з нею зустрітися!

—  Треба тікати!  — подумала вона і пішла було назад додому, про всяк випадок оглянувши чи не ожили раптом фігури Солохи, лінивої свині і пана Пацюка, а вареники в макітрі не перетворилася  на їстівні… Проте цього не сталося, а дівчина-двійник вже тримала в руках смартфон і фотографувала популярну серед усіх туристів калюжу! Не забула вона й про селфі, ледь вичавивши у себе усмішку з сумного обличчя!

—  Хто це заради всіх святих?! —  майже кричала всередині себе Ліна. Куди вона піде? Я мушу за нею простежити! Як добре, що вона мене не бачить! А може вона … примара? Чи то примара вже я? Схаменувшись і прикусивши язика, щоб не закричати від страху, Ліна зі своєю рожевою сумочкою, червоним беретом й у коричневому вельветовому пальто, зробилася шпигункою поневолі… І подумати тільки за ким? За точною копією її самої? Дівчина йшла швидко, обходячи калюжу й наближаючись до пана Пацюка… Ліна ріко обернулася спиною до двійника й дістала з сумочки свій телефон… Проте дівчина-двійник йшла у своїх справах і геть не помічала, що недалеко від неї стоїть схожа на неї дівчина з таким же рудим волоссям, ластовинням на рожевих щоках й трохи кирпатим носом.

—  Вона зрозуміє, одразу зрозуміє, що я за нею стежу. Невже я так і не з’ясую, хто вона така? —  неприємні й настирливі думки, що не вдасться дізнатися, хто ж насправді та дівчина-двійниця, мучили Ліну. Ставало вже нестерпно.

Дівчина-двійниця пройшла повз Ліну й,  стрімко оминувши Хлестакова, сіла в машину, що була припаркована неподалік.