Великодушний слон

Персонажі:

Тросард - заєць

Коул - ведмідь-губач (невеликий ведмідь, значно менший за тигра)

Гоналон - слон

Пієнар - тигр

Якось найкращі друзі Коул і Тросард без діла тинялися по джунглях, не знаючи чим би їм зайнятися. Вони тільки-но поснідали, а до обіда було ще багато часу. Кидати камінчики в воду, сидячи на березі озера і спостерігаючи, як від них розходяться великі та маленькі кола, їм вже надокучило, тому вони вирішили піти в ліс, сподіваючись зустріти когось, з ким було би не так нудно. І тут вони вдалині побачили слона Гоналона. Той був на галявині один і зосереджено займався справою, на яку він зазвичай витрачав більшу частину свого часу.  Тобто: повільно, не поспішаючи загортав у хобот гілки з листям, відривав їх від дерева, поволі відправляв до рота, не кваплячись пережовував і тягнувся за новою гілкою.  Друзі спочатку здалеку спостерігали за цим процесом, а потім підбігли до слона, бажаючи зав’язати з ним розмову.

– Привіт, Гоналоне! – привітався Коул.

– Ага, – відізвався Гоналон, продовжуючи жувати. Цей слон був не надто балакучий.

– Гоналоне, чого не вітаєшся?  – безцеремонно спитав Тросард.

Слон повернув голову, байдуже подивився на нахабу й мовчки продовжив трапезу.

– Я не зрозумів. Ти глухий чи що? – не вгамовувався заєць.

Тут Гоналон припинив свій обід, обвів нахабу хоботом та підняв високо над землею:

– Послухай. Якби б я був таким дрібним зайцем як ти, то сидів би тихо та не висовувався. 

Але навіть будучи піднятим у повітря, Тросард не припиняв зухвальства.

– Гоналоне, якось мало поваги до того звіра, який врятував тобі життя!

– Ти? Врятував мені життя! Що за маячня! Ха-ха-ха, – слон зареготав на всі джунглі. Однак на диво слона Коул дуже серйозно підтвердив слова зайця:

– Так-так, Гоналоне, він справді врятував тобі життя, коли в тебе стріляли мисливці. Він кинувся їм в ноги, і вони промазали. Якби не Тросард, то тебе би вбили, а потім продали твої бивні на чорному ринку.

Вираз обличчя Гоналона одразу ж змінився. Посмішка зникла з його морди. Він обережно опустив Тросарда на землю, уважно подивився на нього кілька секунд, потім відвернувся в інший бік, відірвав хоботом чергову гілку та мовчки продовжив жувати.

Але Тросард з Коулом і не думали залишати слона на самоті. 

– Гоналоне, до речі, вдячність є дуже гарною якістю добре вихованої тварини.

– Що ви від мене хочете? – спитав поки що спокійно Гоналон, навіть не обертаючись до них, але вже можна було б здогадатися, що ще трохи й друзякам буде непереливки. Однак, натяку вони не зрозуміли й продовжували в тому ж дусі:

– Я вважаю, що на знак вдячності за те, що я врятував тобі життя, ти мусиш катати мене на своїй спині  як вершника, коли я цього забажаю!

Гоналон повернув голову та здивовано подивився на Тросарда.

– Ну, – не вгавав заєць, – Гоналоне, як тобі така пропозиція?

– Знаєш, що… 

– Що? 

– Пішов до біса, заєць!

– Та гаразд тобі, Гоналоне, не зважай на цього дурня, – вклинився в розмову Коул, – Заспокойся, братику. Тобі треба заспокоїтися. Полеж, відпочинь. Тобі ЩЕ МЕНЕ треба на спині покатати! З твоєї спини буде добре вкрасти у бджіл медові стільники! Правда, Тросарде?

– Авжеж! – підтримав друга Тросард, і вони з Коулом відбили один одному п'ять.

– Пішов до біса й ти, ведмідь, – незворушно відрізав слон і зробив кілька кроків від нав’язливих співрозмовників. 

– Чого ти такий злий, Гоналоне? – наздогнали слона друзяки. – Сидиш тут такий злий, похмурий, як не свій. Може, у тебе проблеми якісь?

– Може він з дружиною посварився? – дбайливо припустив Тросард.

– Точно! – погодився Коул, – Якщо це не так, то чому вiн тут один, без дружини? 

– Не журися, друже! – додав він, звернувшись до Гоналона.

– Ні з ким я не сварився. Відстаньте від мене! – вже не міг стримувати роздратування слон.

– А, може, він захворів? –  знову зробив припущення Тросард

– А це може бути! – задумливо додав Коул. –  Старість уже…

– Так. Ви, два недоумки, що ви верзете взагалі?! Дістали вже! Відчепіться від мене, бо наступлю й не помічу! - зірвався ще п'ять хвилин тому спокійний і умиротворений слон. 

Однак Коул і Тросард тільки ввійшли в смак і навіть не думали припиняти таку гарну бесіду. 

– Ой, боїмося, боїмося, як нам страшно! Ти такий старий, Гоналоне, що ледве кінцівки пересуваєш, - нахабно продовжував Тросард, на всяк випадок тримаючись на безпечній відстані. 

– Усе! Ви мені набридли. Пішли до біса! – пробасив Гоналон і, пришвидшивши крок, пішов з галявини. 

– Образився... А ми хіба щось прикре йому сказали? – здивувався Коул. 

– Друзяко, я сам у шоці. Гадки не маю, на що він образився, – погодився Тросард, дивлячись на друга невинними очима. 

– Гаразд, давай все одно підемо за стільниками, поїмо медку.

– Коуле, а може, хоч ти мене покатаєш? Бо, як бачиш, Гоналон відмовився...

– Гаразд, Тросарде, залізай. Покатаю тебе.

Пожартувавши над слоном, друзі в чудовому настрої пішли за медом. Прийшовши на місце, Коул поліз на дерево. Губачі завжди чудово лазять по деревах, Коул не був винятком. Він спритно заліз на дерево та вже був готовий набрати стільників, як тут здійснився найстрашніший сон Коула. На верхівці дерева він побачив… Пієнара.

– Сюрррпри-и-из! – загарчав тигр, зловісно посміхаючись.

– П-п-Пієнар? 

– Не чекали?

– Що  т-т-ти  т-т-тут  роб-б-биш?

Коул від переляку не втримався на гілці та впав на землю, причому прямо на Тросарда, тим самим мало не задавивши свого друга. Пієнар акуратно спустився з дерева, підійшовши майже впритул до онімілих від страху дружбанів і таємниче прогарчав: