20.

Рингтон мобільного вириває зі сновидінь. Уночі у будинку Драгоманових я спала погано, тому після інтерв’ю не зчулася, як провалилась у сон. Тепер же розгублено озираюся, щоб второпати, де я і яка зараз година. Якщо вірити настінному годиннику із тонкими стрілками, я спала зо три години. Дякувати богу, сьогодні — вихідний.

Зиркнувши на екран мобільного, мої брови підлітають. Про мене згадала Ія. Приємно усвідомлювати, що подруга досі в колі мого спілкування.

— Привіт, — вітаюся хрипким після сну голосом.

— Мартино, чому ж ти не сказала?! — її радісне викрикування остаточно мене пробуджує.

— Про що, Іє? — кладу голову на подушку, яка так і манить.

— У мережі шириться інформація, що власник компанії “OmniTrade Global” назвав спадкоємицю. Уяви, як я здивувалася, коли побачила твоє обличчя!

Морщу носа. Тепер доведеться брехати ще і єдиній подрузі.

— Уявляю… — закочую очі, що, на щастя, ніхто не бачить. — А що, серію про Драгоманова вже оприлюднено?

— Ні, але на сайті каналу “КРТ” є анонс. Тепер зрозуміло, про кого ти казала при зустрічі! До цього я думала, йшлося про заможненького залицяльника. А тут — батько! Але як це можливо?

Розтираючи долонею обличчя, немов вмиваюся, я роздумую над відповіддю.

— Ну-у… Моя мама… Вона порвала з батьком набагато раніше, ніж вони роз’їхалися й анулювали шлюб. Просто ще довго жили разом.

— Тобто у вільних стосунках, і за цей час вона завела заможного коханця, від якого завагітніла? Ти сама хоч знала, що Драгоманов — твій фазер?!

— Довго не знала…

Я знову зітхаю, але цього разу це випадково вдається голосно.

— Мартино, як ти могла таке від мене приховати на попередній зустрічі?! — щиро дивується Ія. — Трясця, я навіть заздрю тобі… Жила в тому “селі” і раптом на голову звалився цілий статок із татком мільйонером. Подруго, таке лише у фільмах буває!

— Знаєш, відколи я переїхала в Лаф’єру дійсно себе почуваю акторкою. І це непросто, — зізнаюся з непідробним трагізмом.

— Непросто?! Мартино, ти просто не вмієш приймати дарунки долі! Але… у тебе є подруга, яка покаже, як можна гарно провести час у Лаф’єрі при наявності товстого гаманця в кишені. Сьогодні ввечері ти вільна?

На видиху усміхаюся.

— Спокусливо, Іє, але поки що я не налаштована відриватися. Тепер постійно ходжу до батька в компанію, а якраз сьогодні переїжджаю у нову квартиру.

Сідаю на ліжку й оглядаю спальню, що відповідає стилю неокласика: пастельні відтінки, небагато декору, стриманий стиль. Усе це дозволяє почуватися невимушено та комфортно.

— Не засмучуй мене, Мартино! — невдоволено вищить Ія. — Я все ж сподіваюся, що знайдеш увечері час, щоб випити по коктейлю. Нас чекають найкращі клуби Лаф’єри. Або-о… — інтригує, — сходимо на нічний показ відомої колекції “Вінтажйо”. Опівночі початок, а в мене якраз немає компанії.

— Я наберу тебе, якщо випаде можливість сходити. Гаразд?

— Сподіваюся на це! — тоном акцентує Ія, а тоді проспівує: — ДО ВЕ-ЧО-РА!

— На все добре.

Ще нещодавно я дійсно прагнула вивчати мегаполіс у всіх сенсах цього слова, але після останніх перепитій, навіть немає бажання визирнути з вікна. Страх, що поселився в мені, спонукає бути обачною: менше висовуватися в нічний час і вираховувати, чим мені взагалі займатися безпечніше.

На сніданок я замовила млинці з крем-сиром та зеленню просто додому. Щоправда, довелося запитати свою адресу в сусідів, і вони дивилися на мене, як на дивачку. Зате тепер у разі потреби можу звернутися за допомогою до літньої пари, квартира яких знаходиться навпроти моєї. Наступні дві години я провела за телевізором, і ще годину пролежала в гарячій ванні. До речі, коли з’ясувалося, що у квартирі немає рушника, довелося замість нього скористатися сукнею. Сказав би хтось раніше Мартині з Валентійська, що вона витиратиме пахви брендовою сукнею “Паладі”... О ні, я б йому розсміялася в обличчя.

Загалом, через відсутність життєво необхідних речей у побуті, мені таки довелося залишити будинок. Та на цьому мої покупки не закінчилися. Оскільки вдома я вже не знала, чим себе зайняти, набрала Ніка — і ми згодом завітали до кількох місцевих крамниць. Тож до вечора мій гардероб було оновлено, а разом із тим ще й графік: я пообіцяла Ніколасу з понеділка повернутися до курсів із візажу.

З кількома пакетами, куди вмістилося два ділових костюми, брендовий комбінезон, сорочка й дві пари взуття, я зупиняюся біля торговельного центру й дістаю мобільний. Ніколас щойно пропонував підвезти мене додому, але я відмовилась, сподіваючись на зустріч зі своїм рятівником Гектором.

“Чи не надто нахабно просто ганяти його без потреби?” — роздумую, коли вже кладу пакунки на асфальт і набираю номер. І хоч вважаю, що телефонувати зараз не доцільно, все ж тисну на зелену слухавку, бо конче хочу побачити чоловіка, який вночі вже не вперше примчав мені на допомогу.

— Привіт, Мартино, — чую відразу. — Невже тобі знову щось загрожує?

— Ні-ні, — сміюся. — Сьогодні без пригод.

— А я б не здивувався, якби це було не так. Усе-таки в Інокентія Владиславовича багато недоброзичливців. Сама це знаєш.

— Та-а-ак… На жаль… Але я намагаюся про це не думати. Так легше. Ти зараз вільний?

— Треную хлопців.

— У вихідний день?

— Для мене це відпочинок. А що ти хотіла?

— Гадала, підвезеш мене, і я пригощу кавою за те, що ти не лінувався приїхати вночі.

— Мартино… Твого “дякую” достатнього. А приїхати справді не маю змоги. Звільнюся не скоро, пробач. 

— Нічого страшного. Я викличу таксі, — промовляю на одному диханні.

— До речі, нове житло тобі сподобалося?

— Так. Тато просив тебе його знайти?

— Що? Ні, він не просив. Але був не проти, щоб я це зробив.

— Тобто це була твоя ініціатива? Ти знову мені допомагаєш. Я навіть не знаю, чим віддячити. Навіть не дозволяєш пригостити тебе кавою. Гекторе! — жартівливо удаю невдоволення. — У такому разі я принесу її на роботі! Тоді ти не відвертишся!