19.

У вітальні, при світлі бра, я розповіла подружжю Драгоманових, який безлад тепер панує в моїй квартирі. Нагадала про нещодавнє переслідування, коли поверталася з бару й висловила побоювання про те, що тим мерзотникам і надалі ніщо не завадить стежити за мною. Приховала лише факт зникнення документів і жодного разу не згадала про Гектора.

Поважний Драгоманов у темно-брунатному халаті слухав мене, насупившись. У той час його дружина — у шовковій білій піжамі зі звивистими написами — пильно слухала мене й подеколи хитала головою, цим виказуючи співчуття.

— Бідолашна Мартина стільки пережила, — каже Олена Дмитрівна, як тільки закінчую свою розповідь. — Інокентію, ти маєш щось зробити… Знайти, хто насмілився налякати твою… доньку.

Та Драгоманов відвернув обличчя, чим дав зрозуміти, що не надто переймається за мене.

— Зараз ніч, — зрештою нагадує він, зиркнувши з-під широких брів на дружину. — А взагалі, щодня грабують безліч квартир у Лаф’єрі. Мартина вкотре стверджує, що її переслідують мої конкуренти, але жодних доказів цього немає. 

Я вмикаю телефон і показую батькові світлину, де сокира встромлена у двері. 

— А хіба крадії залишають після себе такі послання?! — мій голос звучить нервово, адже Драгоманов заперечує очевидні речі. — А ще вони не поцупили прикраси! Хіба це не дивно?! — розводжу руками. — У що ви мене втягнули?!

— Не верещи! — гаркає татко, стрясаючи простір навколо себе. — Завтра знайду тобі інше житло.

— І все? — волога накопичується в очах. — Вони й туди доберуться. Чи ти маєш сумніви?

Драгоманов нахиляється до мене, наче я не здатна чути.

— ХТО ВОНИ, МАРТИНО?! ПРО КОГО ТИ ГОВОРИШ?!

Олена Дмитрівна сідає до мене на диванчик і вкриває пледом. Помітила, що я тремчу — та не від холоду. 

— Будь ласка, знайдіть детектива, — переводжу погляд по черзі на кожного з подружньої пари. — Я вас благаю, бо якщо наді мною справді висить небезпека…

— То що?! Мартино, ти не можеш розірвати контракт! — нагадує суворий господар будинку. — І, до речі, у ньому не прописано, що я маю надати тобі захист. Перечитай!

Віднині татко остаточно мене розчарував. Він чітко дав зрозуміти, що ні за що мене не має. І навіть якби ту сокиру встромили в мою спину, він просто шукав би собі іншу “доньку” — схожу дівчину.

— До біса той контракт, якщо мені бажають нашкодити! — кажу тремтячими губами, бо все-таки боюся гніву татка. — Якщо вам байдуже, я маю себе захисти сама!

Він підтискає нижню губу. Здається, зараз винесе жорсткий вирок, але його дружина вчасно сідає біля чоловіка й ставить руку на плече.

— Дівчинка перелякана, досі в стані афекту. Інокентію, вона не тямить, що говорить. Нехай відпочине.

Дихаючи важким духом, господар оселі підводиться й повертає на вихід. 

— То викличи їй таксі. Нехай їде в готель. Має час до ранку, щоб оговтатися.

— Готель? Любий, нехай вона залишиться в нас, — просить Олена Дмитрівна. — Все одно зранку разом поїдемо на інтерв’ю. Лише на одну ніч. 

З лайкою на губах, Драгоманов залишає вітальню. Його дружина смиренно чекає, коли її чоловік віддалиться, після чого киває до дверей.

— Ходімо, Мартинко. 

Вона проводить мене до невеликої кімнати в теплих лимонних відтінках: уздовж однієї стіни стоїть ліжко, вздовж іншої — тумба, поруч — шафа-купе та телевізор, а четверту повністю затуляють пишні рослини в горщиках, вбудовані в спеціальну конструкцію.

— Будь ласка, не випробовуй нерви Інокентія, — просить жінка в той час, як дістає постіль і залишає її на ліжку. — Я навіть боюся уявити, що він зробить, якщо ти порушиш умови контракту.

— То твій чоловік не кращий за своїх ворогів? Я маю його боятися? — іронічно запитую.

Олена встає біля дверей і схиляється на одвірок.

— Він не образить тебе, ще й винагородить за покірність. Але ти ніколи не маєш суперечити.

— Скажіть, ви також не вірите, що його конкуренти можуть мені нашкодити? — заглядаю в очі жінці.

— Не знаю, — Олена відвертається. — Я спробую вмовити чоловіка найняти людину, яка проведе розслідування, але нічого не обіцяю. Інокентій завжди чинить на свій розсуд.

— Я вже шкодую, що підписала той клятий контракт, — витираю сльозу й сідаю на ліжко, повернувши до вікна, темрява за яким ніби поглинає.

— Я принесу тобі чай і заспокійливі. На інтерв’ю ти маєш виглядати бадьорою. Будь ласка, зроби це, хай би як не було важко. Інакше Інокентій… Просто зроби це.

Олена Дмитрівна йде на кухню. Коли повертається, кладе тацю на тумбу й бажає доброї ночі. Я лиш коротко їй дякую, не перестаючи дивитися у вікно, тільки вже лежачи. Заспокійливих не торкаюся, а от трав’яний чай випиваю до останньої краплі. 

Згодом засинаю.

***

Як виявилося, нас чекало інтерв’ю в форматі ток-шоу “Родина за лаштунками бізнесу”. Понад три години я з новоспеченими батьками провела у студії з елегантним інтер’єром у стилі modern luxury. Весь час скромно усміхалася, слухаючи, як татко відповідає на питання харизматичного ведучого. Інколи від хвилювання відтягувала спідницю сукні. Та найкраще вгамувати нерви допомагав зоровий контакт з Оленою Дмитрівною, яка хвилювалася не менше за мене. Лише її чоловік почувався невимушено й навіть розслаблено. Інколи жартував, багато розповідав про свою компанію та власні успіхи. А я все думала, чи не зажену себе ще швидше в могилу, зображаючи на шоу улюблену донечку багатія. 

За весь час мені довелося відповісти всього за три запитання: чи відчуваю я готовність в майбутньому правити компанією, як мене підтримує батько та чи маю нареченого. Після останнього питання ведучий нагадав — а щоб йому було добре! — що Драгоманов розраховує довірити компанію моєму обранцю, якщо той виявиться гідним крісла боса. І якщо на два попередніх питання я безсовісно брехала, то на останнє чесно відповіла, що заміж планую не скоро. Наостанок додала, що наразі мені не до стосунків, адже я проводжу багато часу з татом на роботі, тому не маю можливості ходити на побачення.