18.1

Перш ніж хтось викликав ліфт, промайнуло двадцять хвилин. Увесь цей час я провела, обіймаючи колінця й прислухаючись до кожного шурхоту в під’їзді. А тепер гудіння кабіни, що, чи то піднімається, чи то опускається, збадьорює вколисану бентегу. 

Навряд чи сусіди повертаються додому в такий пізній час. Закладається підозра, що це або злодій, або мій рятівник, якого я чекаю з нетерпінням.

— Мартино! — урешті-решт чую голос Гектора, на кілька поверхів нижче за мене. 

Я враз підводжусь і витираю сльози. Нарешті він приїхав!

— Спуститися до тебе? — голосно запитую, розминаючи ноги, які затерпли від сидіння в одній позі.

У відповідь чую з відлунням:

— Звісно, так.

І от, ризикуючи спіткнутися й скотитися, я необережно біжу сходами. А як тільки наближаюся до свого охоронця, припадаю до його міцного плеча. 

— Гекторе… — промовляю водночас відчайдушно та спрагло. — Ти бачив мої двері?! Бачив, що з ними зробили?! — з мене виривається нервове схлипування. Хвилювання стискає грудну клітину, перекриваючи поступлення кисню.

— Мартино, я навіть не знаю, на якому поверсі ти живеш, — нагадує він. — Краще скажи, ти у відділок телефонувала?

— Пробач, ні... Я подумала, що тато не зрадіє, якщо завтра всі гомонітимуть про те, що до його доньки вдерлися. 

— Ти серйозно зараз хвилюєшся за репутацію батька? Навіть більше, ніж за свою безпеку?

Ох, цей чоловік просто не знає, як багато я втрачу, якщо розсерджу Драгоманова. І сподіваюся, не дізнається цього.

— Гекторе, будь ласка, не потрібно приймати поспішних рішень. Якщо згодний мені допомогти, лише перевір, чи досі хтось є у квартирі. Я нізащо туди не увійду сама, — сильніше стискаю його плече пальцями й дивлюся в зеленкуваті очі щенячим поглядом. У під’їзді вони набувають сіруватого відтінку.

— От трясця… — зітхає Гектор і мить роздумує. — Що залишається? Ходімо! — гучними кроками, він спускається донизу сходами. 

Я йду слідом, ховаючись за його широкою фігурою. А коли наближаємося до дверей, в котрі встромлена сокира, охоронець з плеча запитує:

— Ти ж розумієш, що просиш мене піти до навіженого, який після себе залишає холодну зброю?

Ковтаю слину. Ні погодитись, ні заперечити я не можу. Дивлюся в очі Гектору, сподіваючись, що він знайде вихід. Бо особисто я нервуюся настільки, що взагалі втрачаю здатність мислити.

Спалах — Гектор сфотографував сокиру на телефон, і лиш тепер бере за руків’я й дістає знаряддя для… вбивства? Двері штовхає щодуху — і ті відчиняються нарозтіж. А далі він пильно розглядає темний коридор моєї квартири, не переступаючи поріг. Прислухається разом зі мною до тиші.

— Слухай, — торкаюся його передпліччя, — давай я постукаю сусідам? Все ж, хвилююся за тебе. 

— Ні, зажди, — він робить крок усередину — і моя рука падає від втрати опори. 

Господи, як страшно... Здається, серце стукає аж у горлі. Я напоготові кликати на допомогу, ще й швидко набираю номер поліції. Однак згодом світло у вітальні вмикається й чую:

— Тут нікого немає! Можеш увійти!

Однак на це наважитися нелегко, тому ще якийсь час стою, мов прикована. А коли таки озброююся сміливістю і йду до Гектора, знаходжу його в спальні. Тепер ми оглядаємо кімнату разом. 

Одяг на підлозі, відкриті шухляди, зсунутий на ліжку матрац…

— Поглянь, чи щось зникло, — просить мій охоронець.

Я намагаюся зазирнути в кожну шпарину, навіть якщо в мене там нічого не лежало. Тільки після цього зізнаюся:

— У мене майже не було речей… Хіба що…

У гардеробній заглядаю у висунуту коробочку для прикрас. Усі комплекти на місці.

— Дивно, — чую голос Гектора за спиною. — Злодій знайшов їх, і не поцупив. Що б це означало?

Я мовчки берусь пакувати одяг в брендові сумки. На жаль, моя валіза, з якою я приїхала в Лаф’єру, давно на смітнику. 

— Гекторе, я можу заночувати у тебе? — згодом запитую, у сум'ятті намагаюся закрити сумку, повну суконь.

— У мене?! — він весь час, стоячи на місці, спостерігає, як збираю речі. — Чи не краще тобі поїхати до батьків і все розповісти?

— До батьків? О ні, я не впевнена, що їм треба знати про те, що сталося.

— Але чому, Мартино?!

— Краще відвези мене в готель. Так навіть буде краще, — уникаю відповіді на його питання.

Коли Гектор випускає мене з виду, я нарешті перебігаю в іншу кімнату, де знаходжу рюкзак на підлозі. О ні… Рука по гладкій підкладці зісковзує всередину. Як передчувалося — пусто. От що ті мерзотники шукали: інформацію про мене. І знайшли документи, яких я, дурепа, не позбавилася. А оскільки не маю сумніву, що зловмисників підіслали конкуренти Драгоманова, тепер вони знають, що я не та, за кого себе видаю. Невже це кінець?

З рюкзаком сідаю просто на підлогу — і сльози зрошують щоки. Я їх прудко витираю пальцями, доки не зриваються додолу. Тоді закушую кулак і роздумую, як мені бути далі, адже прогнози не тішать.

Але з іншого боку, Драгоманов мене офіційно оформив як доньку. Люди, які знайшли мої попередні документи, перевірять цю інформацію й зрозуміють, що спадкоємиця — не вигадка, хай вона й іншої крові. Що вони зроблять після цього? 

Встромлена у двері сокира тепер сприймається як попередження, що мені краще зникнути, бо інакше… із цим допоможуть. Хитаю головою з боку на бік, не бажаючи приймати цю версію. Але ігнорувати її також не варто. Тому таки розповім Драгоманову, що до мене вдерлися, бо лише так він усвідомить, що я потребую його захисту. Єдине, що татові не варто знати, що злочинці здобули мої документи, оскільки він не пробачить мені те, що їх досі не позбулася сама. 

— Мартино, щось таки зникло?

Гектор стоїть у прорізі дверей. Я не чула його кроків.

— Ні-і… Все на місці… — спрямовую погляд до рюкзака, після чого його відкидаю у бік, немов непотріб. — А знаєш, ти мав рацію, Гекторе. Я маю поїхати до батьків і розповісти, що сталося. Ти відвезеш мене зараз?