17.2

— Хмм… — кутики вуст директора сіпаються догори на мить. — Відверто кажучи, я не зовсім розумію, яке завдання вам ставити, — він розводить руками. — Скажіть ви мені, із чим упораєтеся?

Якщо скажу, в чому орієнтуюся за своєю професією, це викличе запитання, адже освіта, про яку збрехав Драгоманов, передбачає обізнаність в іншій сфері. Тож що залишається?

— Наприклад, я можу бути вашою помічницею. Як вам така ідея?

— Майбутня директорка погоджується на роль помічниці? — Давид Дмитрович уже відкрито посміюється, даючи зрозуміти, як сильно вся ця ситуація його веселить.

Схоже, що він завуальовано кепкує. І оскільки це здається не вперше, тепер мені кортить різко відповісти, але мобільний телефон Давида починає вібрувати. Він відповідає, відвернувшись від мене. У цей час мій запал стихає, і я просто розглядаю масивний годинник на руці чоловіка. Шкіряний темно-коричневий ремінець, сталевий корпус, чорний циферблат із тонкими срібними стрілками та лаконічними позначками часу. Треба зізнатися, аксесуар додає образу власнику шарму. Пасує характеру.

Щойно директор кладе слухавку, я вже готова переконати його: марно він плекає надію позбутися мене. По-перше, це безглуздо, а по-друге, я не стану тягарем.

— Давиде Дмитровичу, мабуть, вам здається, що наразі я лиш заважатиму всім працювати, але… — заперечно хитаю головою. — Цього немає в моїх планах. Дозвольте їздити з вами на перемовини, конференції. Допомагати в дрібницях. Те, що я колись правитиму компанією, зовсім не означає, що наразі цуратимусь обов’язків помічниці. Це також досвід.

— Гаразд, Мартино… Інокентіївно. — директор схрещує руки на грудях, поклавши лікті на стіл. — Отже, ви нікуди не зникнете? Все-таки ще кілька днів тому про вас ніхто не знав. Донька генерального з’явилась, немов нізвідки, — він пильно дивиться на мене, і я намагаюся приховати збентеження. 

— Так, були деякі… обставини, — вирішую, що не зобов’язана вдаватися в подробиці. — Однак надалі я залишатимусь у Лаф’єрі. 

— А дозвольте поцікавитися… — він, немов із нудьги, бере з підставки тонку золотаву ручку й розглядає, злегка усміхнувшись. — Чому так довго Драгоманов приховував спадкоємицю?

Боже мій, чому він виявляє таку допитливість щодо цього? Чи варто підозрювати, що цей чоловік мріяв зайняти місце Драгоманова? Все-таки Давид справляє враження амбіційної людини. 

— По-перше, я жила й навчалася за кордоном. Вам це вже відомо. А по-друге, батько хотів мене ізолювати від свого світу, оскільки вважав, що зайва увага ззовні мені лише нашкодить. Ніщо не мало відвертати мою увагу від навчання.

Директор схиляє голову й беззвучно сміється, намагаючись приховати це заради ввічливості. 

— Перепрошую, але мені здалося, що ви недостатньо орієнтуєтеся в тому, що вивчали. 

— Мені потрібно навчитися застосовувати знання на практиці. Інформація з підручників — ніщо без неї. Згодні?

— Цілком, — він різко вставляє ручку в підставку, і це відчувається, немов нею проштрикнули мене наскрізь. — Отже, вам потрібен учитель. Що ж… з поваги до свого генерального, я ним стану. У такому випадку чекатиму вас, моя помічнице, щодня в офісі о восьмій. 

— О дев’ятій, — виправляю, бо все ж хочу закінчити базовий курс візажу, відвідуючи уроки вранці.

— Домовилися, Мартино… Інокентіївно. 

— Ви завжди робитимете паузу після мого ім’я?

— Ймовірно, — без тіні жарту промовляє Дмитрович. — Навчання розпочнемо просто зараз, бо пізніше мені доведеться знову від’їхати.

Він дістає з шафи три теки й кладе на край столу. Одна з них падає у мій бік, але я встигаю зловити. Директор нахиляється до столу, щоб дотягнутися, і просто в моїх руках розгортає її, після чого повертається на своє місце. 

— Ознайомтеся, будь ласка, з першими десятьма сторінками, — просить він, вмикаючи свій ноутбук. — Пізніше зміст обговоримо. А я поки відповім на листи.

Наступні години здаються пекельними. Інформація дається мені нелегко. У процесі читання я часто ставлю своєму наставнику (так його охрестила) запитання. І хоч це його відриває від роботи, Давид Дмитрович спокійно й розгорнуто відповідає на мої запитання. Не нервується, що навіть дивує. А за пів дня, урешті-решт, мені вдається зрозуміти елементарні речі про транзакції й загалом усе те, про що розповідав директор. Та все ж я маю ще багато запитань, тому, безсумнівно, моє навчання затягнеться. Навіщо це мені — не знаю. Але вивчати щось нове й проводити час з операційним директором, з яким зрештою стає приємно спілкуватися, мені до вподоби. Та й Давид Дмитрович, схоже, змирився, що я тепер щодня приходитиму на роботу, бо вже не відчуваю настільки гостро його неприхильність. Певно, чоловік боїться розсердити Драгоманова, якщо мене відштовхне. І це моя перевага.

***

О чотирнадцятій мій робочий день завершується, бо Давид Дмитрович має поїхати на робочу зустріч. Принаймні, так він мене запевнив. Із собою — не взяв. А оскільки до Олени Дмитрівни я обіцяла приїхати аж на вечерю, ще маю час, щоб прогулятися містом і зробити кілька нових покупок.

За кілька годин я можу похизуватися, що спробувала страву з морепродуктами від шеф-кухаря ресторану “Делікат”, що входить до топу найвідоміших закладів Лаф’єри. А ще за дві години — що відвідала галерею в старовинному особняку, неподалік від річки Янґо. Щоправда, не одразу зрозуміла це мистецтво. Наприклад, колекція безіменних портретів — серія зображень, де обличчя персонажів злегка розмиті, здавалася позбавлена сенсу. Утім, працівник галереї, чоловік в елегантному костюмі на старовинний лад, щось торочив про метафору забутої присутності. Мені ледве вдалося зрозуміти, що художник зображав тих, кого ми колись кохали, втратили або не встигли пізнати до кінця. І лиш тоді осмислення нарешті висвітило істину. Зрештою, я зробила висновок, що треба активніше окультурюватися, бо інакше в пристойному оточенні можу осоромитися.