17.1

У кімнаті для відпочинку я ще пів години марнувала час на самоті, поки не наважилася зазирнути в кабінет до Гектора. Йдучи коридором, у голові крутилася думка: “А чи варто займати цього чоловіка?”. Я ж не хочу здатися йому настирливою, особливо, якщо вчорашня прогулянка все-таки була діловою зустріччю. Крім того, тепер під питанням його стосунки з Таєю. Що як між цими двома палає?

Перш ніж відчинити двері його кабінету, я встигла гепнути по них кулаком лиш один раз, як чоловік із широкими плечима відчинив і тепер стоїть переді мною із запитальним виглядом. Від несподіваної появи Гектора я навіть трохи гублюся.

— Привіт, — знизую одним плечем, коли вітаюся. — Ти кудись поспішаєш?

Його погляд у кінець коридору говорить промовистіше за слова. 

— Так. До твого батька. У тебе все гаразд?

Хмм… А що, зайти поспілкуватися — не можу?

— Так, Гекторе. Не скаржуся. Хіба що на нудьгу, оскільки операційний директор від’їхав у справах. І от поки його чекала, подумала, що в тебе залишилися до мене питання…

— Безліч. 

— Ого-о, — на видиху усміхаюся ще ширше. 

— Які твої улюблені квіти? — його питання застає мене зненацька.

Без роздумів швидко відповідаю:

— Жовті троянди.

— Улюблений колір?

— Червоний. 

— Десерт..?

— Шоколадний фондан, — впевнено кажу, хоча лише раз у житті куштувала цю смакоту.

— Природа чи цивілізація?

— Природа.

— Дарунок чи емоції?

— Емоції.

— Доброта чи щедрість?

— Доброта, звісно! — виразом обличчя показую, що інакше й бути не може.

Гектор киває й робить крок убік, щоб йти коридором далі. 

— Що ж, Мартино, тепер наша зустріч була недаремною, — він харизматично усміхається, на що відповідаю взаємністю, при цьому знову сором’язливо зводжу плече. — А тепер я все ж піду, бо твій батько страшенно не любить чекати. Між іншим, за це він звільнив попереднього керівника безпеки. А ми з тобою, гадаю, зустрінемося якось пізніше. 

— Якось..? — думка мимовільно перетворюється на питання вголос.

— При нагоді! — на ходу каже чоловік, швидко віддаляючись. 

А я згадую, що забула сумку в кімнаті відпочинку, тому, провівши жартівника-охоронця поглядом, вимушено повертаюся. Йду без поспіху, щоб згаяти якнайбільше часу. У кімнаті відпочинку натрапляю на прибиральницю, з якою зав’язується розмова. 

“Людмила” — так написано на її беджику — завзято скаржиться на здоров’я, тож із ввічливості мені доводиться вислухати низьку зростом жінку, вік якої наближається до похилого. А коли, нарешті, повертаюся в коридор, Гектор уже прямує з ліфта на вихід. Мене помічає випадково, коли роззирається.

— Мартино, я щойно бачив Давида Дмитровича. На поверсі вище, — він киває у відповідному напрямку й знову квапиться на вихід. 

— Дякую! — відповідаю неголосно, тож він, певно, і не чує. 

Певно, Драгоманов не дає своїм підлеглим ні хвилини перепочити. Але я й раніше підозрювала, що татко в мене вибагливий.

Тепер на ліфті їду до операційного директора й зустрічаю його, ще не діставшись кабінету. Просто на коридорі. Чоловіка оточують працівники, кожному з яких він дає вказівки та декому пояснює, як знайти рішення тій чи іншій проблемі. Директор говорить голосно й чітко, але при цьому має дружній вигляд. Його всі уважно слухають і беззаперечно вирушають виконувати задачі. Відчувається, що Давид Дмитрович для підлеглих авторитет, попри свій вік. 

Коли біля нього залишається лише один чоловік, який нескінченно торочить про якийсь договір, директор зазирає у свою сумку для ноутбука. Схоже, там він носить важливу документацію.

— З собою його не маю. Зайдіть до мене на хвилину, — директор жестом запрошує працівника до свого кабінету. 

— А мені зачекати в коридорі? — запитую, підходячи ближче, поки очі Давида Дмитровича не зупиняються на мені. — Доброго ранку. Я давно вас чекаю.

— Доброго ранку, Мартино… Інокентіївно, — директор важко зітхає. Невже моя присутність його настільки обтяжує? — Я вже й забув про вас. Заходьте також.

Утрьох ми переходимо до кабінету. Я стою у дверях, схилившись до холодної дерев’яної рами, поки працівник не отримує на руки необхідні йому папери. Як тільки підлеглий йде, директор переставляє теку зі стола у шафу, попередньо вклавши в неї документи зі своєї сумки, й прибирає на столі. Вигляд при цьому має зосереджений, упевнений. І все ж… він здається не надто суворим. Ймовірно, завдяки м’яким рисам обличчя. А про наше знайомство я вже й не згадую.

— Учора ви довірили керівнику безпеки провести мені екскурсію компанією, — нагадую, несміливо сідаючи на стілець. — І він впорався — блискавично. А чим мені скажете займатися сьогодні?

Давид Дмитрович зручно вмощується на кріслі й замислюється, пальцями підперши підборіддя. Закляк — що хоч портрет малюй.

— Скажіть, ви налаштовані щодня ходити в компанію, як на роботу? — цікавиться він.

— Так. Хоч я і не оформлена офіційно, все ж волію працювати, щоб зрозуміти, як у компанії все функціонує. Інакше як маю пізніше керувати? При цьому батько не змушує вештатися компанією — не подумайте. Це моя власна ініціатива, — солодко усміхаюся.

О, брехати мені вдається все краще. Що може бути гірше? Ще трохи і я сама повірю, що Драгоманов — мій батько, який згодом передасть компанію в спадок.