17.

Сьогоднішній ранок зустрів мене літнім теплом. Оскільки я прокинулася раніше за дзеленчання будильника, на роботу вирішила дійти пішки. З цитрусовим напоєм у руках прогулятися в таку чудову днину — одне задоволення. І його навіть не порушують ні клаксони автомобілів у заторах, ні гудіння трамваїв, ні перехожі, що поспішають на роботу.

Коли будівля компанії “OmniTrade Global” з’являється в полі зору, я задумуюся, чи не дарма взагалі зобов’язалася щодня працювати. До цього не примушував Драгоманов. Крім того, такий сонячний літній день кортить провести на місцевому пляжі. Але! Безсумнівно, ці думки мені нашіптує чортик на плечі, в якого я наполегливо вірила в дитинстві. Зате тепер маю впевненість, що спокуси роблять нас слабкими та залежними. А отже, я маю їм протистояти, щоб домовленість із Драгомановим не перетворила мене на корисливу й ліниву жінку, неспроможну заробити копійку. Саме тому я щодня ходитиму в компанію й працюватиму на совість. Досить мені брехні, яка обплутала цілком, а ще зовнішнього перевтілення, до якого досі звикаю. Утриманкою мене світ не побачить.

— Мартино! — чую голос Таї, щойно роблю крок у коридор.

— Доброго ранку, — зупиняюся, люб’язно усміхнувшись. 

Вона підходить до мене й повідомляє:

— Давид Дмитрович щойно поїхав у робочих питаннях, тому не шукайте його. Я особисто бачила. 

Верхні ґудзики сорочки менеджерки розстібнуті, а в поєднанні з червоною помадою та спідницею-олівцем, що обтискує сідниці, жінка має аж надто відвертий вигляд. 

— Цікаво, скільки чекати… — замислююся й обертаюся до кабінету керівника служби безпеки. — А Гектор на місці?

— Чому запитуєте? — насторожено цікавиться Тая, примруживши очі. 

— Він вчора проводив мені онлайн-інструктаж по будівлі, тож… — безневинно знизую плечима. — Можливо, ми продовжили б. 

— Не знаю. Ще не бачила його сьогодні.

Тая міцніше стискає теку в рухах і робить крок, щоб піти, однак я зупиняю її питанням:

— Чи не допоможете ви з цим? 

— Я? — вона повертає тільки голову. 

— Так. Жодний чоловік не знає стільки пліток, скільки жінка. А я хочу знати більше про компанію та її працівників. Це допоможе мені призвичаїтися. 

— А навіщо вам це, Мартино? — Тая переходить на шепіт: — Ми ж розуміємо, що показова гра “мій татко — генеральний” не триватиме вічність.

— Не знаю, про що ви, — хитро усміхаюся. — Але якщо ви зайняті, я таки спробую знайти Гектора. Не проблема. 

Хочу піти, але Тая неохоче каже, немов ричить:

— Га-ра-зд. Знайду пів годинки, щоб випити каву. Тим паче не завадить привести себе в тонус — не виспалася. 

Напевно, бідолашна встала спозаранку, аби виглядати настільки блискавично. Цікаво, Тая це робить для когось чи їй важливо подобатися собі?

У кімнаті відпочинку в такий ранній час нікого немає. Поки Тая ставить чайник, я оглядаю приміщення, в якому невелике вікно пропускає достатньо світла. Мій погляд зупиняється, зокрема, на м’якому дивані з двома декоративними подушками. Далі розглядаю подовжений стіл і стільці з м’яким сидінням та металевими спинками. Найбільше дивує в цій кімнаті шафка з книгами.

— Хтось має час читати? — сміюся, кивнувши до полиці. 

— За єдину годину перерви не всі встигають поїсти , — в голосі Таї бринить іронія. — У нас тут дисципліна, взагалі-то.

— То тато, виходить, влаштував вам справжню диктатуру?

— Не перебільшуй, — Тая дістає з шафки чашку й підносить мені. — Якби не було дисципліни — все давно розвалилося б. Особисто я його методи не засуджую. Інокентій Владиславович колись урятував компанію, коли вона ледве не зазнала банкрутства. 

— А що стало причиною? — питаю, немов це не надто мене бентежить, кидаючи пакетик чаю в чашку. 

Тая дістає банку з цукром і ставить переді мною.

— Діяння вашого діда Владислава.

— Дідусь став причиною?

Тая морщить носа й видихає. 

— Ви мали це знати. Господи, Мартино! 

— Тихіше! — на мить спрямовую погляд до дверей. — Отже, мій “дідусь” керував компанією всліпу?

— Річ в іншому. Він був надто добрим. Подейкують, старшого Драгоманова поважали навіть конкуренти. Утім, компанія розвивалася повільно, а одна угода, його остання, ледь не призвела до краху — хтось його підставив. На щастя, його син, пішов на хитрість, яка врятувала компанію. Після цього Владислав Тимофійович передав йому свої повноваження.

— А як далеко може зайти мій татко заради своїх цілей? — цікавлюся з насторогою.

Тая сміється, наливаючи окріп у свою та мою чашку. 

— Мартино, я всього лише менеджерка, — вона демонстративно сідає на диванчик і чашку на блюдці ставить на дерев’яний підлокітник. — Однак підозрюю… що для Драгоманова немає кордонів. Він — чоловік цілеспрямований, впертий. Тому й успішний! — Тая закидає ногу на ногу й солодко усміхається. 

Її слова мене змушують напружитися. Гнітить думка, що я для Владиславовича лише фігура, якої пізніше позбавляться. 

— Зрозуміло, — обпікаю губу чаєм від того, що замислилася. — А що можете сказати про працівників. Наприклад, про операційного директора. Ви казали, що він — неконфліктний, однак мені здалося інакше.

— Лише здалося. Ви в цьому впевнитеся, Мартино. Давид Дмитрович — інколи суворий, але загалом безневинний. З ним просто, — Тая змахує рукою від себе. — Найважче — з фінансовим директором. Я раніше вже казала про це.

— Так-так, я пам’ятаю. А щодо Гектора? — пильно заглядаю в очі Таї, соваючись на стільці. 

Вона також дивиться на мене. Навіть коли п’є.

— Мартино, що саме вас цікавить?

— Я бачила в нього медалі…

— Він займався джиу-джитсу й у перемогах вбачав сенс свого життя, поки травма хребта не поклала край його діяльності. 

— Ох… — зсуваю брови. — Гектор із легкістю пересувається, тож я навіть не запідозрила… щодо хребта... 

— Усе не настільки погано, але лікарі наполягли покинути спорт. Знаю, що Гектора це… зламало. Однак пізніше він винайняв залу, обладнав її — і тепер тренує якихось шмаркачів. Нова ціль передати досвід стала для нього ковтком повітря.