16.

Дякую, мої любі, що ви зі мною. Обіймаю))

***

Перш ніж Гектор припаркувався біля мого під’їзду, я довго стояла перед дзеркалом і намагалася прийняти нову себе. Утім, суперечності все ще відчуваю. Досі дратує колір волосся. Але причина не в тому, що він не пасує мені, а тому, що не хочу привертати увагу до своєї скромної постаті. Тим паче ефект “вау” сьогодні викликатиме ще й бордова сукня, яку допоміг обрати Ніколас. Ми пів години спілкувалася в бутику по відеозв’язку. І, здається, перестаралися. Довжина міді, делікатний розріз збоку, що відкриває коліно, відкриті плечі й оформлене м’якою хвилею декольте — усе це атрибути моєї нової покупки, яка не підходить для дружньої прогулянки з чоловіком. Лише для побачення або гучного святкування.

“Ні, ні, Мартино, цей чоловік — твій охоронець. Так було домовлено, тож не варто вигадувати нісенітницю”, — суворо собі пояснюю.

Застібаю ремінці нових елегантних босоніжок і дбайливо беру в руки сумочку, яку також собі дозволила придбати, попри захмарну ціну. Банківська картка дозволяє оплачувати те, що подобається. І тепер, чи не вперше в житті, я обираю товар відповідно до своїх уподобань і ще довго не можу натішитися покупкою.

Коли їду в ліфті, відчуваю приємне тремтіння. Стискаю пальці однієї руки іншою, глибоко вдихаю, а тоді ще раз зазираю в маленьке дзеркальце, яке прихопила з собою. Коли ж ліфт випускає, я прудко кидаю дзеркальце в сумку й неспішно виходжу надвір. А сівши в знайоме темне авто, ніжно промовляю:

— Привіт. 

Гектор киває, однак зауважує:

— Наче бачилися, — а тоді оцінює мій вигляд і цікавиться: — Мартино, що в тебе у планах? Я гадав, ми лише прогуляємося, щоб ти розповіла про себе. 

Почуваюся дурепою. Таки варто було придбати чорну повсякденну сукню, як планувала від початку. Але ж Нік її забракував. І тепер мій вигляд зовсім недоречний.

— Зві-і-існо, прогуляємося! — кажу, наче інакше й бути не могло. — А ти дивуєшся, що я не вийшла в кросівках, джинсах і спортивній тенісці? Це не мій стиль, — хихочу. — Зазвичай віддаю перевагу суконькам, як належить справжнім леді, — проводжу рукою вздовж тіла, і Гектор за нею стежить поглядом. — До речі, ти й сам у костюмі! — оглядаю чорний приталений піджак, що обтискує м’язи рук.

— Думаєш, мені зручно? — посміюється Гектор, заводячи двигун. — Цього вимагає робота. У будь-яку мить може викликати твій батько.

— Сподіваюся, сьогодні цього не станеться. 

— Здається, я йому сказав, що супроводжуватиму тебе сьогодні ввечері, — Гектор виїжджає з двору й веде автомобіль до центру міста.

— Справді? Ти ж був на змаганнях, — пригадую, замислившись.

— Вони тривали лише три години. Я навіть встиг відвести Інокентія Владиславовича додому, перш ніж приїхав до тебе. І-і… я підняв тему, що тебе турбує.

— О-оу… — тривожуся. — І як пройшла розмова? Тобі вдалося його запевнити, що не варто недооцінювати конкурентів? — уважно вдивляюся в обличчя Гектора, що зосереджений на дорозі.

На мить його очі зустрічаються з моїми. Як і в ресторані, вони нагадують зеленаві хвилі, які переходять у сірувату піну. Майже як мої, лиш трохи темніші. 

— Він не проти, щоб я за тобою наглядав. 

— Наглядав?

Це прозвучало так, немов я — дитина, яку ні в якому разі не можна залишати на самоті. 

— Тобто проводив у темну пору чи підвозив у разі потреби. Але тільки в критичних випадках, бо все ж Драгоманову я потрібен не менше. 

— Розумію.

— Тільки я не братиму з тебе грошей. Це було б занадто, — пояснює Гектор, і я киваю із вдячністю.

А повернувшись до вікна, замислююся, чому так сказав Гектор. Чи добровільно вирішив мені допомагати? Чи мій батько пообіцяв йому премію? Для мене відповідь має велике значення, однак запитати прямо не наважуюся. Надто нечемно, або боюся розчаруватися. 

Тим часом ми під’їжджаємо до набережної. Ще здалеку, коли знаходимося на містку над річкою, я бачу освітлену смугу вздовж берега річки Янґо, де прогулюються як закохані пари, так і поодинокі містяни. 

Припаркувавшись у дозволеному місці й залишивши піджак, Гектор киває уперед — і ми виходимо на широку доріжку, звідки відкривається чарівний вид на річку. Вона віддзеркалює вечірнє небо. Ліворуч від нас стоять ковані лавки, між якими височіють декоративні ліхтарики. Праворуч насаджені квіти й подекуди стоять оглядові майданчики з низькими мурованими парапетами.

— Дивовижно, правда? — натхненно запитую, оглядаючи все навколо. — Я гуляла б тут щодня… 

— У Лаф’єрі ще багато місць, де тобі сподобається. Щоправда, щодня я не матиму змогу тебе супроводжувати, — Зціпивши зуби, оскалюється Гектор, цим показуючи, що йому шкода. 

Я все розумію, тому нічого не прошу. Маю в планах попросити Ію показати мені красоти міста. У будь-якому випадку проводити вечори в стінах квартири бажання немає.

— То що, як Драгоманову вдавалося так довго приховувати доньку? — запитує Гектор, змушуючи мене посерйознішати. 

Я знала, що він ставитиме питання, але все одно відчула занепокоєння.

— Довгий час я жила у Фрідрісі, — починаю розповідь. — Мама часто навідувалася, тому я не почувалася самотньою. А от батька я бачила рідко — він завжди багато працював. Крім того, ми не завжди ладнали, — кажу те, що здається більш правдоподібним.

— Я помітив, що у вас нетеплі стосунки, — зізнається Гектор.

Ловлю його погляд, питаючи:

— Тато щось казав? 

— Нічого погано… — Гектор заперечно хитає головою. — Однак він не надто хвилюється за тебе, пробач. Так мені здалося.

— Усе гаразд. Я теж це відчуваю. 

— Але не думаю, що йому зовсім на тебе байдуже. Він сказав, що ти, Мартино, — доросла дівчинка, тож можеш про себе подбати. Інокентій Владиславович хоче, щоб ти стала незалежною, і це зрозуміло. Він багато досяг, і чекає подвигу від тебе.

— Можливо, так, Гекторе.

Поки що брехня стелиться гладко, але мені огидно від неї. Хочу милуватися краєвидом, вдихати прохолоду й, зрештою, розмовляти про абстрактні речі зі вродливим чоловіком. Однак він налаштований на відверту з мого боку розмову. До річки погляд ще жодного разу не спрямував.