15.

Безсумнівно, Гектор справив на мене гарне враження. Вже й не згадую, що цей чоловік спочатку видався понурим. Тепер він асоціюється з захистом і безпекою, тому радію, що от-от ми побачимося знову. 

За словами прибиральниці, останні двері вкінці першого поверху ведуть до кабінету керівника безпеки. Тож наблизившись до них, завзято двічі стукаю й зазираю усередину, ввічливо питаючи:

— Тут є хтось?

Спочатку чую звук коліс із поскрипуванням, а тоді з лівої частини кабінету виїжджає Гектор на кріслі з високою спинкою й масивними підлокітниками.

— Заходь, — без передмов він киває всередину й від’їжджає назад. 

Однак його присутність залишає запах одеколону — зокрема, терпкість цитруса та прохолоду ментолу. Безперечно, це запах впевненого чоловіка. Я навіть швидше роблю крок до кабінету, аби знову вдихнути приємний аромат.

Кабінет невеликий. Більше нагадує кімнату холостяка. За дверима коробки від піци, на відкритих полицях шафи недбало розкидані дрібниці, як-от гвинтики, а ще серветки й маленький складний ніж. На столі — кілька екранів, що транслюють записи — видно, що відбувається в коридорах кожного поверху будівлі. 

— Привіт, Гекторе, — невпевнено підходжу до чоловіка з широкими плечима, що тримає на колінах ноутбук, переглядаючи в навушниках серіал. 

Він нарешті знімає навушники й відставляє ноутбук на стіл, після чого натискає “space”.

— Давид Дмитрович обіцяв, що ти проведеш мені екскурсію, — тим часом пояснюю. — Я не орієнтуюся в будівлі компанії, а маю швидко призвичаїтися. Допоможеш?

Поруч із цим чоловіком почуватися вельможною пані мені не вдається. Лише одна його присутність приземляє, і я стаю більш вразливою.

— Звісно, допоможу, адже це я викликався тобі з цим допомогти.

— Справді? — піднімаю брови. 

— Еге ж. Бачив, як ти блукала коридорами, — він киває до екранів, посміхаючись. — Вирішив, що це треба негайно виправити.

Тепер я підтискаю губу й знизую одним плечем. Тим часом Гектор підтягує ближче стілець, що стояв поодаль від його столу, і просить:

— Сідай, нарешті. Гуляти коридорами не доведеться, оскільки все є на моніторах. До речі, — він повертається до мене, на мить примовкнувши, — розповіла батьку про ніч, коли тебе “супроводжували”?

Вдихаю на повні легені, пригадавши моторошну пригоду. А ще реакцію татка, коли я поділилася тим, що боюся знову пережити подібне. 

— Та-ак… Утім, він упевнений, що той переслідувач був випадковим перехожим, який шукав із ким розважитися. Інші версії не розглядав.

— Тобто Драгоманова це не стурбувало?! — голосніше питає Гектор із розчаруванням у голосі. 

Ох, я не можу сказати, наскільки байдуже відреагував татко, бо це викличе суперечності. Мій “захисник” і без того дивується, що подружжя Драгоманових довго приховувало доньку.

— Насправді він неабияк сердився, що я засиділась із подругою. Ми навіть трохи посперечалися. Але разом із тим, батько запевнив, що той довбень — не наш конкурент. Я намагаюся в це повірити. 

— Дарма! — відсікає керівник служби безпеки. — Гадаю, тобі варто бути насторожі. Я немало чув про незаконні діяння людей, які мали намір заволодіти компанією твого батька. Здається, вже казав про це.

— Гекторе, мені важко повірити, що тато про це не знає, — ненадовго замислююся. — Ви не обговорювали це раніше?

Чоловік примружує очі й повертається до екранів. Я розумію, що він не зобов’язаний відповідати, тому й не допитуюся. Стискаю ручки сумочки й від ніяковіння “гуляю” очима поличками, на одній із яких виблискує кілька медалей.

— О, ти займаєшся спортом?! — згладжую напругу несподіваним запитанням, аби нічого не заважало спокійно спілкуватися надалі.

Гектор заперечно хитає головою, зсунувши брови. 

— Уже ні, — у голосі бринять нотки відчаю. — Довелося закинути… А щодо твого батька… — враз Гектор знову повертається до попередньої теми. — Я можу з ним поговорити. Хочеш?

Ледве усміхаюся, виструнчившись.

— Ти справді це зробиш? Для мене? — знову відчуваю підтримку цього чоловіка — вона відчувається, як тепло, що огортає колись поранене серце.

— Так, бо я дійсно вважаю, що він не об’єктивно оцінює своїх конкурентів. Я нагадаю йому, на що ті здатні й запропоную одного з охоронців “приставити” до тебе. Принаймні, коли ти прогулюєшся в пізній час. 

— О-о, Гекторе… Ти дуже добрий до мене, — підношу руку, щоб торкнутися його зап’ястка, але не наважуюся на це — надто інтимно. Врешті-решт, просто стискаю пальцями край стола, сподіваючись, що це не виглядає дивно. — Але ж… навряд чи я чимось заслуговую на твою поміч.

— Заслуговуєш? Мартино, ти говориш, як панночка минулих століть, — він хрипко регоче, і я відповідаю усмішкою. — Мені зовсім не важко допомогти.

Так, я намагаюся бути ввічливою, милою та навіть грайливою, однак не знаю, як до себе привернути вродливого чоловіка. Ймовірно, мої спроби сподобатися Гектору — безглузді. І це не дивно, адже на побачення я не часто ходила. І у Валентійську багато друзів не мала. Пам’ятаю, мало хто до мене виявляв милосердя. Зазвичай прихильність я намагалася заслужити благими справами. А єдиним істинним добряком у моєму оточенні був рідний тато. Я завжди вважала його святим і брала приклад, щоб і свою душу зберегти в ясності та чистоті, якнайдалі від гріха.

Тепер про це згадувати не хочу. Лаф’єра помітно мене змінює не в кращий бік. Я навіть перестала молитися перед сном. За це зневажаю себе, однак продовжую плисти за течією, хоча й боюся незвіданих берегів.

Раптом у двері Гектора стукають — і ми одночасно озираємося. На порозі з’являється рука, що тримає підставку з двома горнятками чи то кави, чи то чаю. А тоді виринає жіноча постать — Тая, що ціпеніє, побачивши мене біля Гектора. 

— Схоже, я не вчасно, — вона цокає язиком і згинає ногу в коліні. — Мартино Інокентіївно, у вас усе гаразд?

— Так. Хіба можуть трапитися неприємності, якщо поруч керівник безпеки? — хихочу, закриваючи ротик.