14.

Учора, після розмови з Драгомановим і його операційним директором, я почувалася пригнобленою та покинутою. Утім, лити сльози не стала — навпаки, чи не вперше в житті відчувала імпульс ще з більшим завзяттям ламати мури перед собою. 

Хоча, якщо бути відвертою, перші паростки змін у свідомості стали пробиватися відразу ж після зовнішнього перевтілення. Спочатку вони лякали — я боялася зрадити себе, але тепер почала осмислювати, що це ніщо інакше, як сила. Та, якої я ніколи не мала, якої несвідомо прагнула і якою тепер можу скористатися, щоб досягти більшого. І зроблю це.

Звісно, рано чи пізно нас із Драгомановим викриють, але до цього часу, маючи надані ним можливості, я можу стати кращою версією себе — як обіцяла Тая в день нашої першої зустрічі. І ця нова, сильна жінка знатиме собі ціну, вмітиме викликати до себе повагу й досягати цілей — незалежно від того, яке прізвище носитиме. Адже цю силу нікому не вдасться відібрати. 

Тож що я зробила, коли відчула безвихідь? Притискаючись до спиною холодної стіни біля кабінету Давида Дмитровича, я запитала себе, чи всі проблеми повинна вирішувати сама. Коли я нещодавно потрапила в халепу, на поміч прийшов Гектор. А хто найкраще підходить на роль союзника цього разу? Тая! Адже це вона притягнула мене до багатія, а ще зовсім нещодавно запевняла, що Драгоманов її звільнить, якщо вирішить, що помічниця запропонувала йому на роль доньки негідну кандидатуру. 

Тож я негайно кинулась шукати менеджерку, а згодом коротко їй розповіла про розмову з операційним директором. Потупивши очі, Тая мовчки вислухала й зізналася, що взагалі ще ніколи не бачила, щоб Давид Дмитрович із кимось настільки надмірно розмовляв. Зрештою виконала моє основне прохання — розповіла про “OmniTrade Global” детально. А наприкінці розмови ще впевнено заявила, що знайде розв’язання до моєї проблеми й попросила прийти на роботу завтра ближче до десятої ранку. 

Однак, я навмисно прокинулася ще спозаранку, щоб вивчити весь конспект, який зробила з розповідей Таї. І хай там як складатимуться обставини, я й надалі прагнутиму залишитися в компанії, щоб довести собі, що здатна здолати труднощі. Крім того, у цьому випадку вигадки Драгоманова про доньку, яка успадкує його компанію, здаватимуться ймовірнішими. Я ж націлена грати цю роль, віддаючи всю себе. Принаймні, якщо моєму життю нічого не загрожуватиме. На щастя, динамічність вчорашнього дня відволікла від згадок про ніч, коли мене переслідували.

Спускаю ковдру до рівня талії й зручно сідаю на ліжко. З приліжкової тумби беру блокнот, який перечитувала перед сном, і знову пробігаю очима текстом. 

Отже, “OmniTrade Global” — це міжнародна торгова платформа, яка використовує блокчейн для швидких і безпечних транзакцій між бізнесами по всьому світу. Своєю місією компанія вбачає створення найшвидшої, найнадійнішої та найбезпечнішої платформи для глобальної торгівлі через блокчейн.

Поверхнево про функції компанії я розібралася завдяки Таї. А детальні розповіді менеджерки про миттєві транзакції та інтеграцію з національними банками для легалізації криптовалютних платежів — ледь не викликали в мене паніку. Навіть зараз я намагаюся знайти зрозуміле та лаконічне пояснення цьому всьому на сайтах, але зрештою лише почуваюся одноклітинним організмом, що своїм розвитком поступається навіть інфузорії туфельці. 

Відкидаю блокнот на край ліжка й щільно вкриваю себе ковдрою, щоб відчути її “обійми”. Тепло заспокоює. Принаймні, у цілковитий відчай я вже не впаду. А щоб трохи розвантажити голову, гортаю стрічку в соціальних мережах, поки на очі не трапляється світлина Ії. Подруга позує в червоній сукні на набережній, грайливо торкнувшись пальчиком яскравих губ. А цю жінку по обидва боки обіймають чоловічі руки — одна за талію, інша — за плечі. І дещо на світлині змушує мене різко видихнути. На пальці останнього впізнаю знайому печатку з білого золота. У центрі — чорний онікс, який завдяки геометричним лініям з обох боків виглядає, мов зашифрований знак.

Отже, Ія казала правду: її брат у Лаф’єрі. Цю печатку він ніколи не знімає — я це знаю точно. 

Від думки, що випадково можу зустріти Свята на вулиці, тілом проходиться тремтіння. Я не забула, як цей чоловік запропонував одружитися й несподівано чкурнув за кордон. Обіцяв повернутися — і не дотримався обіцянки. А я, дурепа, чекала. Плакала й чекала. Кожного вечора, сидячи біля вікна й споглядаючи небесні світила через батьків телескоп, подумки запитувала: “Чому?”. І лиш час притупив цей біль. Однак рани на серці не зажили досі. Навіть попри те, що я змирилася, що наші зі Святославом шляхи розійшлися, нікого до себе підпустити ближче досі не змогла. Крім того, обставини цьому не сприяли — я багато часу присвячувала хворому батьку. 

Поки згадувала свою нещасну історію кохання, екран мобільного погас. Тож коли засвітився знову й вібрація розійшлася руками, я стрепенулася. Номера, з якого телефонують, немає в контактній книжці.

— Слухаю, — вмикаю гучний зв’язок. 

— Мартинко, це Олена Дмитрівна, — чую лагідний голос. — Привіт. Не збудила?

— Ні… Я рада вас чути. Тебе… Щоправда, це несподівано, — зізнаюся, мимовільно вирівнявши спину.

— Мені твій новий номер написав Гектор. Хочу поцікавитися, як ти? Призвичаїлася до нового житла й образу?

— Майже.

Не хочу її засмучувати.

— Вчора Ніколас сказав, що тобі непросто. Я хочу з тобою зустрітися. Приїдеш до мене завтра ввечері?

— Додому? — моє обличчя перекошує гримаса, бо не шукаю зустрічі з Драгомановим. 

— Так. Ми ще маємо підготуватися до інтерв’ю Інокентія, яке відбудеться за два дні. Під час нього ми маємо удавати щасливу родину.

— Гаразд… — кажу після паузи. — Мені варто хвилюватися?

— Ні-ні. Усе відбуватиметься за сценарієм, але інколи щось іде не за планом, тож ми маємо бути до цього готовими. Загалом, я чекатиму тебе завтра о дев’ятнадцятій. Повечеряємо разом. 

— Я приїду вчасно.